АНТОЛОГІЯ ОДНОГО ВІРША

ДІАЛОГ
- Дивно, діду, саджаєте грушу? –
Кинув скептик глумливо до Гриця,
- Вже кістлява чатує на душу,
То ж медівками не відкупиться.
Ну й дивак стариган.
Для кого і навіщо?
Сам, як перст, ні синів, ні онука,
Порожнеча в дворі, хоч влаштовуйте грища,
А він заступом, бач, запопадливо стука.
Розігнувся старий, подививсь, мов крізь сито,
Осміхнувся у вус, і роздільно почулось:
- На землі я, юначе, не був пустоцвітом,
Воно, правда, плодів я таки не діждуся,
Зате інші усе ж посмакують.
Пелюстками і листом на землю вернуся,
Забриню на вітрах: не побачать - відчують.
Олександр КОСТЮК,
с.Карпилівка Рівненського району
* * *
Як хочеться інколи болем пройнятись,
Затиснувши кожну стеблину вустами.
Як хочеться інколи з світом обнятись
І пестити землю святими словами.
І з криком журливим за обрій ширяти,
У синьому небі впиватись красою...
Любов’ю все чисте і світле плекати,
Наповнитись піснею, нам не чужою.
“Вітрам молодим поцілунки піднести
До ніжних пелюсток рожевого цвіту...
О ні! Не минулись бентежні нам весни,
Ці перші провісники стиглого літа.
Віктор СТЕПАНЮК,
с.Дубляни Демидівського району.
* * *
Один серед світу, немов горошина
Загублена щойно на битім шляху.
І котить зима, і байдуже людині,
Й зникає остання надія на хугу.
Хоч вірю в своє безневинне страждання,
Ховаю глибоко подій суєту,
В надії малій, у важкому чеканні,
Що прийде зима і до сонця зросту.
Які ж ми жорстокі у діях і слові,
Печуть смолоскипами в тілі жалі...
Я маю у серці ще трохи любові,
Не знаю кому ж бо віддати її.
Віддати, нести стебелиною чисто
В твою непокору, у рідний цей край.
Мала горошино, ти – Боже намисто,
Що зронена у лоно землі, - проростай!
Микола МЕЛЬНИК,
м.Здолбунів.
* * *
Осінній диптих
І
Журавлині сурми. Осінь,
Мов загублена печаль.
Зелень у переполосі –
Забагрянилася даль.
Небо глибшає щоднини,
Це - палає голубінь.
Нині в порах року зміни,
Ніби зміна поколінь.
ІІ
Відбриніли лелечі ключі
У безмежну блакить вересневу.
Все густіше й густіше вночі
Хтось підкрашує листя огнено.
Літо бабине пада в ріллю,
Усміхається сонце прощально...
Я цю пору осінню люблю,
Коли радість зіллялась з печаллю
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.
* * *
Шкільний стежині
Барвіє барвінок барвисто в селі,
І вітер гне квіти живі до землі.
Милуюсь кущами жасмину й бузку,
У тернах шукаю стежину вузьку.
Стежино, в пахучих обіймах весни,
Ти, ніби з дитинства, явилась у сни.
Ти кликала в школу, мов срібний дзвінок,
У світ дивовижний, до мудрих думок.
Апостольський мужній пізнавши порив,
Учителя світле я слово ловив.
Лечу в синє небо, в зелену траву –
У снах кольорових тобою живу.
Василь ЛЯЩУК,
Рівне.