Як дорогий Ілліч виручив студентів

Древнє містечко над тихоплинним Корчиком невелике: тут кожен знає все про всіх. Проживши у ньому майже три десятки літ, набув чимало знайомих. Знаю їх добрі (та й не дуже) історії. Імпонує мені хірург райлікарні Святомир Лапчук – чесний, вправний спеціаліст, начитана й ерудована особистість. До пари лікарю і його половина – лагідна, моложава пані Романа, котра не втратила львівської інтелігентності навіть після тривалого мешкання у провінції.
Ближче зійшовсь із медпрацівником за останні два роки, коли наші онуки відвідують спортивну секцію айкідо. Поки Петрик і Степанко вправляються у мистецтві самозахисту на татамі, ми „вбиваємо” час у бесідах в затишному скверику районного Будинку культури. Найбільше згадуються студентські роки. Ми з паном Святомиром виявились майже земляками: він родом із Прикарпаття, а я – із Закарпаття. Та й навчались поруч: він – у Львові, а я – в Дрогобичі. В один час. Ото розповів медпрацівник про одну ледь не трагічну подію, що сталася із ним півстоліття тому. Вихідцю з села під Старим Самбором, напівсироті (батько загинув у ідеологічному протистоянні в перші повоєнні роки) вдалося успішно скласти вступні екзамени у престижний Львівський медінститут, хоча конкурентний поріг був один до семи. Поталанило і з житлом: отримав ліжко у гуртожитку. В кімнаті було ще троє хлопців, які теж мріяли про медичну освіту. Помаленьку обжились, обдивились і настирливо гризли граніт науки. Позаяк життя вчорашніх селюків було не з медом, щотижня хтось їздив додому по „сидора”. А „прикривала” їхні відлучки староста, метка русява Ромка, в якої був власний інтерес у хлоп’ячій келії: вельми припав до душі серйозний Святик. А ще навіть вона не могла настарчити голодній братії пляцків, здобрених сливовим повидлом, що приносила час від часу в гуртожиток.
Уже на третьому курсі, напередодні зимового Миколи, випало їхати по харчі Лапчуку. В суботу дістався до села, неділю перебув із ненькою, а понеділок витратив на зворотній шлях до Львова. Сердобольна матуся, пам’ятаючи про свято, поклала синові у торбу півлітра „народного спотикача”. З нетерпінням чекали друзі „заготувача”-посла. Скинулися ще на пляшчину вина (пригостять і Ромку), на вечерю запросили мешканців сусідньої кімнати. Навіть пісень упівголоса співали. Хтось затягнув і патріотичних: про дідів, які йшли на муки, стрільця, котрий упав при долині. Вечірка завершилась щирим братанням атеїстів-східняків і віруючих-західняків.
А через три дні взяли на цугундер Святомира та Юліка, який розповідав про національно-визвольні змагання. У деканаті двоє невідомих у шкірянках „взяли” третьокурсників під перехресний допит. Компетентним органам стало відомо про вечірку. Не хотілося б робити прикрощів непоганим хлопцям, та надійшов „сигнал”, що слід перевірити. Цікавлять мотиви: чому співались бандерівські пісні, хто із викладачів напоумив на це, можливо, й на інших факультетах існують любителі патріотичних творів. Подумайте, а завтра зустрінемось знову. Сподіваємося, що нас розумієте правильно. Ще б „не розуміти”. Співакам світило щонайменше виключення з інституту.
Як спекатись біди, що нависла дамокловим мечем над юнаками, підказав батько Ромки. Досвідчений робітник порадив казати кадебістам, ніби вони відзначали день народження вірного ленінця, дорогого Леоніда Брежнєва, яке саме співпадало зі святом Миколая Чудотворця. І ні на крок не відступати від цього пояснення.
У „залізних дзержинців” очі полізли на лоба від такого повороту справи. Завтрашнім медикам „пришити” націоналізм уже не могли: святкування ювілею тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС тов. Брежнєва вважалось проявом вищої форми пошанування партійного вождя. В ім’я всепереможного радянського патріотизму можна було заплющити очі на дещо націоналістичний дух вечірки.
Кілька разів ще викликали хлопців на „дружню розмову”, та вони твердо трималися лінії, підказаної паном Анатолієм. Зрештою „справа” зійшла на ніц. Після закінчення інституту пан Лапчук із вірною дружиною приїхали на Полісся, все життя пропрацювали у райлікарні, користуються великим авторитетом у вдячних корчан. А могло бути все по-іншому. Всевишньому, мабуть, було потрібно, аби батько коханої підказав студентові вихід зі складної ситуації. Пан Святомир хотів би нині глянути у вічі невдячному „стукачеві”, що з усіма чаркував, а потім накатав „телігу” на однокурсників.
Василь ЯНОШІ,
Корець.