ВІДЬМА

Ніч минає. Місто поволі починає прокидатись... У вікнах запалюється світло.
Машини з неймовірною швидкістю мчать по калюжах, утворюючи брудні бризки, світло фар розсіюється через дощ. Але чомусь не світає... Чи, можливо, місто не заслуговує на те, аби йому був посланий новий день? Чи – “люди цього не хочуть, їх полонив морок ночі”. Далі... околиці. Те ж саме – “нема ніде нікого, ні душі, лиш виють десь бездомні пси”
Та – ні. Вже настає ранок. Сонце підіймається, змінюючи тіні від багатоповерхівок. Новому дню бути! Місто стає метушливим і гамірним. Усі кудись поспішають. Але оминають старий парк, про який ходять жахливі легенди. Лише одна стара його не боїться, кажуть, то – її царство. Ось і сьогодні вона вирішила відвідати свої володіння...
Спираючись на тростину, прямувала до старої лавки, що вже вросла в землю. Жінка була закутана у величезну стару хустину і завжди ховала своє обличчя від людей, бо воно було спотвореним. Але тільки-но з’явилась у парку, до неї звідусіль кинулись голуби. Стара щедро сипала на землю зернята. Голуби сідали їй на голову, руки, плечі.
Тим часом повз парк ішла жінка з дитиною.
– Казала тобі, збирайся швидко. То ж тепер мусимо йти через цей парк. Ти що, не знаєш, що тут живе відьма. Подивись – ось вона!
– Мамо, чуєш, мамо... А чому вона погана, дивись, вона ж голубів годує.
– Кажу тобі – мовчи. Краще – ходімо швидше.
Бабуся, важко зітхнувши, провела їх сумним поглядом. Так, вона чула ці слова, але чи чув хтось про трагедію її життя. Та ні – знали... Це сталось уже давно, але... пошуміли і забули. Як це зазвичай буває. Навіть стали зневажати. А вона залишилась сам на сам зі своїм горем.
Зі школи дівчина йшла сама знову через цей парк. Побачивши стару, вона на мить завагалась, але продовжила свій шлях. Підійшовши до лавки – зупинилась. “Бабцю,” – промовила. Стара повернула обличчя. Дівчинку охопив жах. Хотілося тікати якнайдалі. Але вона продовжувала стояти нерухомо.
– Бабцю, а скажіть – ви справді відьма?
– А ти, що не чула, що казала твоя матір? Забирайся собі геть...
– Я в це не вірю. Знаю – ви добрі. НЕ гнівайтесь на мене і мою маму. Скажіть, будь ласка, чому ви живете в цьому парку? Вам тут не самотньо і не страшно?
– Сідай біля мене – розповім. Чи, може, ти боїшся?
– Та ні – не боюсь...
– Тоді слухай... Це було в війну. Я отримала звістку, що мій чоловік героїчно загинув. Того ж дня я народила доньку. Вона стала для мене єдиною втіхою і згадкою про нього. Назвала її Олечкою... А тебе як звати?
– Оля...
– Ось, бачиш... – стара тяжко зітхнула. Я переїхала до цього міста, ми з донечкою, жили в будинку, що навпроти. Вона була в мене красунечкою і відмінницею. Ходила до школи через цей парк. Але... але одного разу не повернулась. Шукала громада день, два.. Потім сама знайшла її в цьому парку, присипану сирою землею... Відтак я щодня тут усе її шукаю, шукаю... а ти її не бачила? Я знаю, вона десь тут блукає...
Мирослава КРУПЕНКО,
Рівне.