Життя – не сон

В залі лунала музика, веселились гості, шампанське лилось рікою. Тільки винуватиці усього цього дійства, красуні у білосніжному платті, було зовсім невесело. Їй здавалось, що усе це діється не з нею. І справді хотілося, аби це був лише сон.
Іванна підійшла до вікна і мовчки дивилась, як падали краплинки дощу. Дивно, як погода впливала на її настрій. А дощ був сильним і по-літньому теплим. Спостерігаючи за ним, ставало якось спокійніше. Ні, вона не хотіла дивитись у залу, хоча там були майже усі знайомі обличчя, і, мабуть, саме тому вона і не хотіла їх бачити. Особливо не хотіла дивитись на крайній столик. Вона не хотіла запрошувати Максима, просто, аби не зробити йому і собі боляче. Але її теперішній чоловік зробив це в знак своєї перемоги. Іванка лише подумки зауважила: “Я і не знала, що він такий жорстокий”. І потім почала аналізувати причини розриву стосунків зі своїм колишнім і не знайшла жодної. Просто, щось змінилось і вони почали віддалятись один від одного усе далі і далі... Тоді в житті Іванни з»явився інший. Дівчина намагалась його використати, аби змусити коханого ревнувати. Але це подіяло з точністю до навпаки. Іванка розуміла, що винна тут лише вона сама, але її втішало лише те, що майбутній чоловік, як вона вважала, – її кохає, принаймні він щиро переконував її в цьому.
Раптом вона почула розмову неподалік. Її чоловік приймав вітання від свого найкращого друга:
– В тебе гарний смак! Вітаю.
– Я знаю, а ти що, сумнівався?
– Та ні. Усі твої попередні були гарненькими. Та ця – особлива. Хоч зраджувати її не будеш?
– Ну, як чоловік у такому віці, як я, може зраджувати такій, як вона.
– Та ну, я тебе добре знаю...
– Хіба що зрідка...
– А любиш хоч її?
– Як тобі сказати... Я вже, на щастя, вийшов із того віку, аби писати листи про кохання.
– Тобто – не кохаєш?
– Кохаю – не кохаю. Але нехай сусіди, знайомі і компаньйони позаздрять.
Іванка почувалась так, ніби хтось щойно дав їй ляпаса. Вона непомітно вийшла і у білосніжному платті сіла на брудні сходи. Її вже зовсім не хвилювало, що краплинки дощу змиють макіяж. Вона скинула фату і поклала поруч. Хтось сів поряд.
– Хочеш підемо звідси?
Іванка зі здивуванням побачила свого колишнього – Максима.
– А ти мене пробачаєш?
– Тобі я ладен пробачити усе...
– Справді?
– Так.
– Тоді ходімо звідси. Швидше.
А дощ все не припинявся. Вдарив грім. Люди поспіхом шукали сховку від негоди і зі здивуванням спостерігали за молодими людьми, які бігли посеред вулиці і, здавалось, зовсім не зважали на дощ. Навпаки, чомусь раділи. “Якісь вони дивні”, – подумки відзначали перехожі.
Іванка зламала підбора, але навіть через це не стала засмучуватись. За хвилину черевички вже полетіли на тротуар, у тому ж напрямку і попрямувала обручка. Вони бігли, тримаючись за руки: він – мокрий, але щасливий, від того, що не відпустив своє щастя, і вона – боса, в мокрій і брудній сукні, але теж щаслива через те, що не зробила помилки, за яку розплачувалася б усе подальше життя.
Але далі Іванка не могла вже бігти. Мокра сукня стала дуже важкою. Тоді він взяв її на руки. Дівчина дивилася на небо і за мить здалося, що усе, що відбувалося сьогодні, було лиш сном.
Іванка розплющила очі і побачила брудні східці, ту ж мокру сукню і обручку на правій руці.
Позаду вона почула владне і невдоволене:
– Де тебе носить досі? Мені вже перед гостями соромно за тебе. Подивись, що ти зробила з сукнею. Як ти зараз вийдеш до гостей?
– А знаєш що?
– Що?
– А чи не пішов би ти... але ж ні – я радше сама піду. Прощавай.
Мирослава КРУПЕНКО,
Рівне.