Вампір

— Боже! Чому я не лишилася в Лільки! Зараз гарячого чаю випили та лягли, а то ні — додому піду. Все одно ж там ніхто не чекає. Ще й фільм про вампіра подивилась, дурна. Тепер ідеш і помираєш від страху, здається, зараз хтось вискочить із темряви. Цей туман, як на зло, такий густий, всі фільми жаху так починаються — із густого туману і темної вулиці. Боже! Навіщо ж я себе так лякаю, немає ніяких вампірів, вовкулак, демонів і інших страховиськ, їх просто вигадали, щоб підняти рівень адреналіну у крові.Треба думати про щось хороше. Та хіба тут подумаєш про щось хороше, якщо замерзла і ноги змокли, хоч викручуй.

Алла продовжувала іти, раз у раз обертаючись, прислухаючись до своїх кроків. Її душа вже давно тремтіла, а серце зі страху, мабуть, провалилось не просто в п’ятки, а в підбори стареньких туфлів. Їй постійно здавалось, що за нею хтось іде, відчувала, що ось-ось має щось недобре статись, щось, чого вона дуже боялась.

У таку погоду й атеїст повірить у нечисті сили і почне молитися. Звідкись взявся вітер, він проникав за комір, залітав у рукави і Алла геть замерзла й хотіла або померти на місці зі страху, або швидше прийти додому. Раптом побачила чиюсь постать. Вона швидко рухалась назустріч, була високою, у довгому плащі, здавалось, що вона не йде, а пливе в тумані.

— Ось він — граф Дракула. Алла зовсім злякалась. Страх паралізував її і вона зупинилась, заклякла на місці й почала молитись, хоч не могла згадати жодного слова із найпростішої молитви. — Отут мені й кінець.

А тінь все наближалась, Алла змогла навіть розгледіти палицю як у Дракули, єдине — в тіні не було капелюха. Вона заплющила очі, хотіла закричати, та страх паралізував її голос і від безсилля вона почала плакати. Сльози зняли страх і дівчина відчула, що падає. Останнє, що вона пам’ятає, — це чиїсь руки, що її впіймали.

Опритомніла Алла не скоро. Розплющивши очі, вона не могла второпати, де знаходиться. Вона лежала на великому ліжку, застеленому червоним шовком, червоними були подушки, штори та килим на підлозі. Біля ліжка на столику стояли старовинні канделябри та склянка із водою.

— Де це я? В такій кімнаті хіба що вампіри можуть жити. Фу, знову себе лякаю. Божевільна, точно божевільна. Стіни кімнати були увішані картинами, схоже, старовинними, біля ліжка стояв дубовий шкаф з дивною і складною різьбою, далі знаходився круглий стіл, застелений довгою, знову ж червоною шовковою скатертиною, на столі стояла ваза з білими ліліями. Годинник на стіні пробив дванадцяту і цим злякав Аллу.

— Це сон, це страшний, дурний сон, зараз я прокинусь.

Враз зі скреготом прочинились двері і в кімнату зайшов молодий хлопець. Він був високим, темноволосим і чомусь, як гадала Алла, косооким. Він був схожий на постать, яку вона зустріла на вулиці, тільки що у звичайній футболці і джинсах.

— Я бачу, тобі вже краще.

— Так, дякую. Але було б краще, якби мені пояснили, де я і що відбувається.

Хлопець посміхнувся і якось дивно подивився на Аллу.

— А ви що, справді нічого не пам’ятаєте?

— Не зовсім, останнє, що я пам’ятаю — це вулиця і вампір.

По кімнаті розлетівся сміх юнака.

— Знаєте, я на свою адресу багато чув, але щоб вампіром називали! Ти мабуть фільмів про вампірів забагато дивишся.

— Можливо, але знаєш, на вулиці темно, мокро, нікого немає, та ще й туман як ніколи, — сказала Алла ображеним голосом.

— Добре, вибач, я не хотів тебе образити. Скажи краще як ти себе почуваєш, голова болить?

— Ні, а от шия якось дивно терпне. Ти мене ,часом, не вкусив?

По кімнаті знову розлетівся сміх хлопця, а вслід за ним і сміх Алли.

— Можна запитати, як звуть мою жертву?

— Алла, а тебе пане Дракуло?

— Сергій, хоча до Дракули мені далеко.

У дверях з’явилась ще одна постать — маленька, худенька. Аллі знову стало страшно.

— Ну що Сергію, як наша гостя?

— Все добре бабусю, лише трохи злякалась. Дозволь тобі представити — це Алла, а це моя бабуся — Ольга Миколаївна.

Старенька підійшла до ліжка і сіла на краєчок. Це була зовсім сива жінка, зморшки павутиною лягли на її обличчя, але очі, світилися дивними молодими вогниками. Аллі стало затишно.

— Налякала ти мого онука, дитино!

— Я не хотіла. Хоча не пам’ятаю, як я сюди потрапила.

— Тебе непритомну до мене Сергій приніс.

Алла із запитанням поглянула на Сергія.

— Я поспішав до бабусі, в неї серце хворе, доводиться часто навідуватись. Я люблю сюди приходити, бабуся збирає антикваріат і різні цікаві речі, а ця кімната — її улюблена. Вона все тут покрила червоним кольором, каже, що він забирає негативну енергію. Так от, поспішаю я до неї, аж тут бачу, назустріч хтось іде, а потім постать зупинилася і почала падати, я ледь встиг тебе піймати. Бліда, холодна — таку я й приніс тебе до бабусі. Я вже думав, що швидку доведеться викликати, але ти опритомніла. Хоча й почала верзти нісенітниці.

— Боже! Мені було так страшно, я йшла від подруги додому, перед тим із нею дивилися жахи про вампірів. Тут я побачила тебе, ти був схожий на Дракулу, ще із палицею.

— Це не палиця, а парасолька.

І всі весело розсміялися.

— Добре дітки, ходімо пити чай. Аллочко, тебе, мабуть, батьки вдома чекають, треба зателефонувати.

— Ні, я вдома сама.

— Тоді ночуватимеш у нас, — констатувала бабуся.

— А я завтра відвезу тебе додому.

— Не знаю, якось незручно, я ж і так вам завдала багато клопоту.

— Який там клопіт, дитинко.

— Залишайся, — переконував Сергій.

— Гаразд, але завтра ти, відвезеш мене додому.

— Домовились.

— Добре, — завершила Ольга Миколаївна й обняла обох.

Тетяна МАРЧУК

Рівне