Десь пропало аж четверо Героїв

Важко зрозуміти, чим керувались, облаштовуючи Дошку пошани на розі Театрального майдану, ідеологи області. Ніби все на місці: квіти, запевнення, що не померкне слава Героїв, пам’ять про них, подвиг їх безсмертний завжди житиме в серцях вдячних рівнян. А от із 25-ма прізвищами в алфавітному порядку вийшов чистісінький „вінегрет”. Видать, прагнучи „виглядати” не гірш від сусідів, увіковічнили не лише ратний подвиг уродженців Рівненщини, воїнів, які полягли тут, але й назвали „своїми” тих, котрі не мають відношення до подій, які відбувались у нашому краї. Натомість чомусь „забули” аж чотирьох Героїв Радянського Союзу, вихідців із області. Алея слави на меморіалі Дубенського кладовища подає лише 12 прізвищ, зате серед них є такі, котрих немає в центрі міста. Ото спробуємо розібратися, хто є хто.
Скажіть, чи велика особиста заслуга перед рівнянами героя, який відкриває список генерала Миколи Ватутіна, що був підстрелений націоналістами в Острозькому районі та похований у столиці? Гвардії рядовий кулеметник Віктор Єршов загинув у селі Козлиничі Маневицького району на Волині, як і командир самохідки, молодший лейтенант Іван Удалов. На території сусідньої Волині склав голову і старший сержант кавалерист Неймаджан Хакимов. Визнані за „своїх” Герої, котрі померли в нашій області: гвардії майор Григорій Шевченко (похований у міському парку ім. Шевченка), старшина Олександр Фролов, котрий до останнього снаряда розстрілював фашистів і згорів у танку (останки поховані у Птичі Дубенського району), командир ескадрону, старший лейтенант Опанас Волковенко, льотчики, лейтенанти Андрій Демьохін і Микола Маркелов, артилерист, капітан Павло Стрижак (усі поховані в Радивилові), піхотинець, старший сержант Іван Жуков, могила якого в Рівному. Теж не мають ніякого відношення до обласного центру гвардії капітан, танкіст Семен Осипов, розвідник, молодший лейтенант Іван Сухарєв. Про деяких знаємо, що відзначились при форсуванні Десни, Дніпра, в боях під Переяславом, Бродами. А ще читаємо: „Помер при виконанні службових обов’язків”. Так сказано і про тих, котрі не повернулись після операцій проти підрозділів ОУН. Це стосується Олексія Щербакова, Андрія Демехіна, Василя Нефедова. Навіть у двотомнику Міністерства Оборони СРСР „Герои Советского Союза, кратний биографический словарь” (Москва: Военное издательство, 1987) нічого не сказано про місце їх загибелі. А там задокументовано дані про 11800 осіб, удостоєних високого звання за ратні подвиги.
Якщо за великим рахунком, то дотичне відношення до Рівненщини мають також Микола Кузнєцов, розвідник, Дмитро Медведєв, командир загону „Победители”, Микола Орлов, партизан-підривник. А також льотчик Іван Іванов, старший лейтенант, який здійснив у небі під Дубном перший повітряний таран у роки війни; гвардії лейтенант Василь Сидоров, який у рукопашному бою знищив дев’ять фашистів, але і сам був смертельно поранений (загинув під селом Берестовець на Костопільщині), командир танкової роти, лейтенант Михайло Четвертной, який поліг у бою в селі Підзамче Радивилівського району.
Власне, серед Героїв маємо всього двох „чистих”: Миколу Приходька, кур’єра партизанського загону „Победители”, та Терентія Новака, керівника підпільної організації в Гощі та Рівному. Мене завжди цікавило: невже в області не було більше удостоєних високого звання? Виявляється, існувало ще четверо! Та було чомусь упереджене ставлення до них у влади.
Скажімо, про Артема Боричевського та Йосипа Петлюка немає згадки ні на Дошці пошани, ні на алеї Героїв. Правда, про них прочитаєте у згаданому вище московському двотомнику. Можна тільки здогадуватися, чому земляки не прийшлись до двору обласним ідеологічним бонзам.
Білорус Артем Боричевський (1891-1969) народився в сім’ї бідняка із села Серники Зарічненського району. У рядах Радянської Армії був із жовтня 1941-го. Був заступником командира батальйону одного з полків 2-го Білоруського фронту. Група під його орудою прорвалась у центр міста Волковиська, добу утримувала позицію до приходу основних сил. Бійці знищили вісім вогневих точок противника, поклали чимало ворожих солдатів. Звання Героя офіцер-поліщук отримав 24 березня 1945 року. Після війни майор запасу жив у Ростовській області.
А ось кілька рядків із біографії Йосипа Петлюка (1897-1968). Росіянин народився у селі Немирівка Радивилівського району. На фронті був санінструктором. Відзначився гвардії старшина при форсуванні Дніпра, в районі Нивок. Упродовж тижня виніс із поля бою 50 поранених бійців та офіцерів. Молодший лейтенант запасу медичної служби працював у Московському вищому технічному училищі, вів чималу громадську роботу.
Ще більш постраждали від „пильності” комуністичних ідеологів двоє інших непересічних земляків. Про Романа Пільганського, мешканця села Шепетин, колишнього Сербського району, дізнався зі спогадів „Туди, де бій за волю” курінного УПА „Макса” (Максима Скорупського), що побачили світ у видавництві ім. Олени Теліги у Києві 1992 року. Розповідаючи про останні дні боївки, яку очолювала у 1946-1949 роках Ольга Горошко, автор згадав про загибель „Пшеничного” (Петра Грицака). Поліг 17 жовтня 1948 року біля Шепетина. Це був убитий 42 упівець із цього села. Два дні партизан лежав у рову, без шапки та зброї. Ольга попросила Романа поховати повстанця на цвинтарі. Не випадково звернулась до Пільганського. До цього юнака, симпатика націоналістів, навіть служба МДБ ставилась стримано. Юнак був у Червоній Армії, бився на фронті в Північній Польщі. Якось узяв у полон 12 „німаків”, що дуже придались „совєтам”. Дали поліщуку за це Героя Радянського Союзу. Повернувшись додому, не загордився, зоставсь порядною і врівноваженою людиною. Отож зайнявся похованням Пшеничного без вагань. Коли до нього мав претензії начальник Сербського райвідділу чекістів майор Очеретний, то відповів, що інакше вчинити не міг, бо Петро Грицак – товариш його парубоцьких часів, та й не гоже кидати тіло християнське на поталу звірині. Свого часу я мав розмову з оперативним повноваженим Сербського райвідділу НКДБ, старшим лейтенантом Костянтином Шайдровим. Він пригадав, що „Пільганський таки був у чекістів на замітці, та поводився обережно. Були б йому сплели личаки, але розумні люди порадили виїхати з неспокійного Полісся”. Шепетинець подався десь на Дніпропетровщину. Про це говорив і Олександр Ширяєв, котрий у повоєнний час був тут секретарем райкому партії з ідеології. Мовляв, було прикро, що сусідній Радивилівський (тоді Червоноармійський) район „дав” країні аж шість Героїв, а вербчани мали одного-однісінького, і того не вберегли: сліди Пільганського згубились у вирі часу.
Вперше про хороброго сапожинця Анатолія Москальчука почув у 1987-му. Тоді Корецька райгазета давала матеріали під рубрикою „Вони бились першими” до 70-річчя Великого Жовтня. В них ішлося про комуністів, комсомольців, радянських активістів, господарників, які зробили вагомий внесок у життя Кореччини. У колгоспі „Вітчизна” почув репліку від вожака місцевих партійців, що, мовляв, газета ніколи не напише про бійців з іншого боку барикад. Микола Твердюк мав на увазі учасників націоналістичного підпілля, серед яких були непересічні постаті. В Сапожині, приміром, пам’ятали про „Муху” (Олександра Дубовця), котрий був гарантом захисту справедливості, багатьом односельцям життя врятував. А ще розказують про Анатолія Москальчука, з хутора Різки, який прийшов із фронту з зіркою Героя і пішов у лави повстанців. Прикро визнавати, але досвідчений співрозмовник мав рацію: не міг вмістити в районці хай і цікаві, та „ворожі” комуністичній ідеології матеріали. Уродженець Топчі тоді повідав чимало цікавого: і про місцеву „націоналістичну республіку”, і про ставлення селян до штабу „Верещаки” (Воробця), і про парад повстанських військ, який приймав командир УПА „Охрім” (Дмитро Клячківський). Дав собі слово зібрати матеріали про єдиного в районі Героя Радянського Союзу, з’ясувати його подальшу долю. Зізнаюся, що дізнатися вдалось небагато. Людей, які б могли щось повідомити про радянського бійця-українського повстанця, зосталось мало. Встановив, що сержант відзначився при штурмі Кенігсберга, коли зі станкового кулемета прикривав наступи нападників. Отримав не лише золоту зірку, але й відпустку в рідне село. Більше у свою частину не повернувся. Багато йому дала зустріч із політичним провідником „Вороном” (Степан Пальцун) із сусіднього Крилова. Вчорашній сержант вирішив пристати до хлопців із лісу: сподобались йому ідеї, за які боролись оунівці, мріяв побачити Україну вільною та незалежною. І кулеметник із нагородами пішов у боївку „Лиха” (Олександр Поліщук із Бабина). Радянцям такі дії геть не сподобались, тому послали на Кореччину спецгрупу для ліквідації зрадника. Оточили Москальчука під сусіднім Бокшином, у ліску. Аби не потрапити живим у руки червонопогонників, 25-літній повстанець підірвавсь гранатою.
За іншою версією, хуторянин пробув у боївці півроку, надививсь усього. Справедливий по натурі, не міг змиритись, що оунівці знищували чимало „своїх”, „ненадійних”, „зрадників”, а головне – часто невинних. Коли відрубали на порозі дому голову Платону Соломчуку із Блудова (всього тиждень чоловік побув головою сільради), почав доводити стрільцям, що так робити не гоже. І відразу був есбістами зарахований до „язикатих”. А що це означало, зрозумів після розмови на високих тонах із „Лихом”. І тоді пролунав постріл із пістолета – повстанець добровільно пішов із життя. Ніхто нині не скаже, де його могила. Обійстя на хуторі знесли, батьків і сестру запроторили у Сибір.
Звертавсь у обласне управління СБУ, аби щось з’ясувати про Пільганського та Москальчука. Отримав відповідь, що служба безпеки володіє даними лише про тих, які активно боролись проти радянської влади. Названі громадяни до цієї категорії не віднесені.
Відомо, що 2 064 синів і дочок України в роки Другої світової війни стали Героями Радянського Союзу. Додадуться ще двоє хоробрих, та хіба це так важливо? Але попереду – відзначення 65-ї річниці Великої Перемоги. Варто б до ювілею уточнити, хто є хто, навести лад у сонмі звитяжців. Не гоже забувати про земляків, які справді причетні до високопомних подій найбільшої зі світових боєнь.
Василь ЯНОШІ,
Дубно-Рівне-Корець.