Феномени пам»яті з поліської глибинки

Поліська земля завжди славилася оригінальними людьми, які були майстрами лозоплетіння, виготовляли надійні довбані човни і вулики, робили під зруб каркаси дерев»яних будівель, які стояли сотнями років. Але не тільки ручною роботою уславилися самородки з поліської глибинки, а й великим розумом, природною кмітливістю і вмінням пожартувати в найкритичніших ситуаціях.
Хочеться відзначити, що майже в кожному поліському селі проживають люди, які відзначаються незвичайною пам»яттю, завдяки якій, навіть за відсутності освіти тримають в голові такий запас інформації, що їх називають “ходячими енциклопедіями”.
Одним із таких сільських оригіналів є житель села Велике Вербче Сарненського району Петро Климець. Йому вже 70, але виглядає він досить бадьоро і молодо, любить веселий жарт, вміє підтримати розмову в будь-якій компанії. А в чоловіка за плечима більше 50-ти років трудового стажу, він батько сімох дітей і дід багатьох онуків. А ще він відзначається незвичайною пам»«яттю: знає дні народження майже всіх односельчан з якими він хоч раз спілкувався. У свій час, не маючи відповідної освіти, пан Петро 5 років пропрацював секретарем сільської ради, більше 10 років – комірником колгоспу, в останні роки, будучи вже на пенсії, трудився їздовим в ПСП “Великовербчанське” та й нині утримує разом з дружиною чимале підсобне господарство.
Послугами Петра Климця часто користуються і працівники сільської ради, адже в селі дуже багато однофамільців, які мають одне й теж прізвище та ім»я. Пан Петро знає всі сільські прізвиська від малого і до великого, а в селі проживає близько трьох тисяч населення. За свідченням працівників сільської ради не було жодного випадку, щоб дані наведені ним не відповідали записам у погосподарських книгах.
На питання, звідки в нього така чудова пам»ять, Петро Климець відповідає, що очевидно вона дісталася йому у спадок від своїх предків, які теж володіли хорошою пам»яттю. І лише про одне жалкує пан Петро, що в свій час не здобув належної освіти. Тяжкі роки воєнного дитинства і повоєнної юності не дали цього зробити. Але він пишається, що змогли здобути освіту його діти, онуки й надіється на краще і заможніше життя в незалежній Україні.
Ще одним таким феноменом з незвичайною пам»яттю був нині покійний житель сусіднього села Вірка Павло Голюх. Жодного дня не відвідуючи школи, будучи фактично неписьменним, самотужки навчився читати і рахувати, писати він так і не вмів до кінця свого життя. І що дивно, ця людина більше сорока років пропрацювала заготівельником Великовербченського споживчого товариства, обслуговуючи три сільських ради. Сотні прізвищ здавачів м»яса та вторсировини, тисячі різних даних про здану продукцію тримав у пам»яті пан Павло. І, що цікаво, ніколи не забув, що в кого приймав, скільки кому грошей виплатив і скільки ще необхідно виплатити. Неодноразово заохочувало пана Павла почесними грамотами і преміями керівництво райспоживспілки, ніколи не підвів своїх клієнтів.
Ці факти обдарованості простих поліщуків свідчать, що не міліє криниця розуму, талановитості, життєвої мудрості нашого народу, який заслуговує на життя гідне його пращурів. І, мабуть, буде кому його творити, бо не переводяться талановиті діти в селі, адже лише в цьому році шестеро з них закінчили школу з золотою та срібною медалями, десятки вступають до вищих навчальних закладів. І це вселяє надію, що мудрий народ повинен жити в майбутньому так, як він на це заслуговує.
Олександр ШЕРШЕНЬ,
Сарненський район.