ВЧИВ ЛІПИТИ ГОРШКИ САМОГО… БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Хто береться за кераміку, думаючи про зиск та гроші, які потім матиме з цього, той гончарем ніколи не буде. Адже до цієї справи потрібно підходити з душею, вона потребує своєрідного освячення, переконаний гончар з тринадцятирічним стажем березнівчанин Віктор Андрощук.
Для самого ж пана Віктора, хоч як це банально не звучить, але гончарство – це любов з першого погляду. Коли побачив, як невеликий клапоть глини у вправних руках майстра стає слухняним, поступово набирає форм і згодом перетворюється у справжній глечик, вирішив – він має цього навчитися.
Від контрабаса до гончарного круга
– Коли працював на фарфоровому заводі, окрім усього був задіяний у художній самодіяльності, – розповідає гончар. – Грав у оркестрі на контрабасі. Якось його керівник Володимир Козак підійшов до мене і сказав, що до нас із Гавареччини привезли діда-гончаря. Мовляв, чи не хочу я подивитися, як він це робить. Володимир Козак – мудрий чоловік, він завжди вмів побачити в людях приховані таланти, які не кожен сам у собі розпізнає. Саме тому я вважаю його хрещеним батьком мене як гончаря.
Віктор вирішив подивитися, що ж то за дід і що то за справа така – гончарство. Коли він зайшов до майстерні, дідок, Мар»ян Бакусевич, саме демонстрував, як ліпити глечика. Глина рухалася і згодом перетворилася у прекрасну річ. Що запам»яталося і найбільше вразило – це контраст між стареньким, непримітним, ростом максимум у півтора метра чоловіком з поораним зморшками обличчям і тією неповторною річчю, що народилася з-під його рук. Віктор попросив і собі спробувати щось зліпити. Сів за гончарний круг і відчув, що глина піддається його рукам, вона набирає форму. Але був забобонним і свідомо зіпсував річ. Та відразу після того дня взяв на роботі відпустку і пішов вчитися до дідка гончарству.
– Хоча, чи можна назвати то навчанням… – сміється Віктор Андрущук. – Дід нічого не розповідав, усе робив мовчки. Запитаю щось – подивиться пильно, посміхнеться і далі займається своєю справою. Але ж очі є – то я й копіював його рухи. Так тривало майже два місяці. А якось дідок, бачачи мою наполегливість, сказав: “Вітько, буду їхати, поїдеш зі мною, там сі навчиш”.
Більшого подарунка для гончаря-початківця бути не могло. Три місяці він прожив на Гавареччині, працював разом з дідом Мар»янком та його двома синами. Побувши в тому середовищі, перейнявся галицьким духом, тому й досі в його роботах присутній той стиль – і у формах, і в оздобленні.
Приїхавши додому, Віктор зробив горна на зразок того, що бачив у Мар»янковій майстерні, і з задоволенням взявся за роботу… Тоді й не думав про прибутки. Вони почали з»являтися вже потім, як нагорода самої глини за те, що чоловік присвятив усього себе служінню їй.
“Якби твій глечик був жовтий…”
Нині Віктор Андрощук – відомий не лише на Рівненщині, а й далеко поза її межами гончар. Серед його виробів є й давній ужитковий посуд, як от глечики, дзбанки, макітри, горшки, баньки, куманці, а є й сучасні сервізи – кавові, чайні, столові, а також виготовляє він і сувенірну продукцію.
– Але з огляду на потреби та попит населення не завжди доводиться робити те, що тобі подобається, – зауважує пан Віктор. – Сьогодні більший акцент робиться на посуді. У цьому разі значну роль відіграє українська ментальність, яка вимагає, щоб річ була не лише сувеніром, а й несла функціональне практичне призначення. Щоб можна було насолоджуватися її зовнішнім виглядом, разом з тим і використовувати в побуті. Ця риса відрізняє нас від іноземців, у яких навіть посуд стоятиме на полиці як сувенір, милуватиме око.
Сам Віктор Андрощук вважає, що народився він як гончар із чорнодимленої глини. Але наше населення більше віддає перевагу білій глині. Це насамперед стосується людей старшого віку – бо то їхня історія, їхня пам»ять і їхнє минуле. Предмети із чорної глини полюбляє молодша верства населення, котра не прив»язана до традицій. Їх приваблює загадковий чорний колір, він водночас і заспокоює, пасує до різних меблів.
– Старше покоління не завжди розуміє, чому глина чорна, – говорить пан Віктор. – Розповідай ти їм про технологію, про різні види глини, а вони знай своє: “Якби твій глечик був жовтим, я б собі взяв борщ варити”. А справа лише в кількості і вмісті у ній різних мінералів.
Найсмачніший борщ –
з глиняного посуду
Зі стравою, приготовленою у глиняному посуді, не зрівняється жодна інша, стверджує гончар. Адже глина не накопичує у собі радіації, взагалі не вбирає в себе нічого шкідливого для людей. А навпаки, збагачує страву киснем і зберігає всі природні поживні властивості продуктів, що готуються у такому посуді.
– Я б не робив би таких заявок, якби не випробував це на собі, – зізнається Віктор Андрощук. – Як то кажуть, чоботар завжди сам без чобіт, так і в мене вдома довго не було глиняного посуду. Аж потім пізніше зробив горщика. Мама зварила борщ, і повірте, такого смачного борщу я в своєму житті не їв. Пізніше стався кумедний випадок. Ми саме сиділи за обіднім столом і смакували тільки що приготовленим борщем, як тут до нас у дім ввійшли представники місцевої влади. Попросили глиняного глечика – хотіли в ньому піднести домашню ковбасу якимсь високопоставленим гостям. А в мене на той час не було жодного готового глечика. Лише наш домашній. Довелося віддати прямо з борщем. А сам гончар знову лишився без глечика. Так і по цей день.
Не святі горшки ліплять
Нещодавно ж пану Віктору довелося навчати гончарної справи не кого іншого, а самого… Богдана Хмельницького! А якщо точніше – актора Володимира Петріва, який виконував роль гетьмана у п»єсі “Берестечко” за мотивами твору Ліни Костенко, прем»єру якої рівняни мали змогу побачити в липні.
Як розповів Віктор Андрощук, за змістом вистави Богдан Хмельницький в її закінченні крутить гончарний круг. Для цього, звичайно, потрібні певні навики. От з таким проханням і звернулися до гончаря актори театру.
– Володимир Петрів виявився вправним учнем, – говорить пан Віктор. – Певно, це значною мірою пов»язане з тим, що батько вчив його лозоплетіння. А всі ремесла багато чим між собою пов»язані – вони вимагають стійкості, терплячості, зрештою, бажання довести справу до завершення. І вже з другого разу в актора почало виходити досить таки непогано. В третій мій візит до Рівного Петрів показував доволі цікаві речі. Так що не святі горшки ліплять…
Марина ДАНИЛЮК,
Березне.