Рівне:

Створення та просування сайтів

БОЧКА З М»ЯСОМ ПОРУБАНИХ ДІТЕЙ…

Кримінал 24-лис, 2005, 13:339 prov 1 073
Листопад – місяць скорботи за жертвами голодомору в Україні. Цей злочин сталінського режиму став національною катастрофою. Про ті страшні часи розмірковує член обласної ради Всеукраїнського об»єднання ветеранів Андрій Ціпак.
Немає в світовій історії подібних жахливий трагедій, спланованих і реалізованих владою. Голодомор 1932-33 років лише тепер визнано як геноцид проти українського народу. Адже більшовицькі іроди ХХ століття вморили понад 10 мільйонів осіб…
За свідченням очевидців та секретними архівними документами, тоді люди змушені були їсти навіть один одного. Де ще таке могло статися?! Вимирали від голоду цілі села. Смерть перестала бути трагедією. Вона була порятунком від пекельних мук. Сьогодні вже немає жодних сумнівів у тому, що причини голодомору в Україні були не природніми, як дехто й досі запевняє, а політичними. Згідно з довідкою тодішнього Всесоюзного переселенського комітету, що діяв при РНК СРСР, з листопада по грудень 1933 року в Україну лише із західних областей Росії відправили 51 ешелон із колгоспниками та їхнім майном. Для переселенців до Одеської, Харківської, Донецької, Дніпропетровської областей було підготовлено 20306 хат. До кінця грудня в Україну прибуло 329 ешелонів з майном 21856 господарств та 117149 особами. Таким чином замість українських сіл з»явилося російськомовне населення…
Свій злочин сталінський режим старанно приховував. На жаль, і донині не всі українці сприймають голодомор як національну катастрофу.
Мені часто доводиться по дорозі на дачну ділянку у потязі розмовляти з українцями-східняками. Заводимо мову й про голодомор. І дико чути суржикову відповідь про те, що, мовляв, це було давно і його треба забути. Однак, згідно з Конвенцією, затвердженою Генеральною Асамблеєю ООН 26 листопада 1968 року, український голодомор-геноцид як злочин проти людства строку давності не має. Бо ж виморення голодом українців – то цинічна відповідь сталінського режиму на опір людей суцільній колективізації. Очевидці, які мешкали біля кордону з радянською Україною (за Корцем), розповідали, як західняки перекидали через колючий дріт на той бік хліб. Проте тих, хто його підбирав, прикордонники розстрілювали на місці. Натомість через Здолбунів мчали ешелони з українським хлібом на захід. Там його збували за півціни… Влада ж більшовицька в особі Сталіна запевняла, що життя робітників і селян з кожним роком у Союзі поліпшується.
А ось розповідь про ті часи колишньої викладачки Рівненського інституту водного господарства Валентини Мартинюк, яка торік відійшла в небуття, доньки єдиного з п»яти братів Чучупаків, героїв Холодного Яру – Дем»яна: “Весною люди йшли до лісу, наїдалися черешень і падали мертві. Їли люди й всяке зілля, березові бруньки, собак, котів, лободу… У селі Мельники Чигиринського району Черкащини (звідти родом пані Валентина, авт.) від голоду загинуло 500 осіб… Біля школи жила жінка, яка поїла своїх дітей. А інша вдова з п»ятьма дітьми зарізала найстаршу, щоб нагодувати менших, після чого збожеволіла…Розпухлі почорнілі трупи з дикими очима валялися попід тином… Люди збирали цвіт акації, листя буряків, перетирали все те і пекли листяники. Але не багатьом вдавалося вижити….”
А це спогад колишньої вчительки Дядьковицької школи Віри Тинщук, яка родом із Новоандріївки Новородківського району Кіровоградщини: “Більша частина селян вимерла з голоду. Візники мертвяків та напівживих скидали на підводу і відвозили на кладовище. Мій односелець на прізвище Грозний, котрий мешкав через кілька домівок, розповів сусідці, що йому голод не страшний: має бочку м»яса. Сусідка спершу не надала цьому значення. Але потім вирішила його провідати. Коли вступила в кімнату, сусід уже лежав мертвий на долівці, а поруч справді стояла бочка м»яса з порубаних його дітей… Сім»я моя вижила завдяки корові. Але її доводилося чатувати вдень і вночі. Пекли хліб з лободи, щавлю і проса, що й рятувало від голодної смерті. А більшість їла все підряд: рослини, листя, корінці, котів, собак, їжаків…”
Пам»ятаючи цей жах, нам слід зробити все, щоб кожен громадянин України усвідомив національну катастрофу того, що сталася. У Києві п»ять років тому відбувся перший міжнародний симпозіум “Голодомор – 33”. В його ухвалі зазначалося, що відповідальність за ці злочини лягає на уряд Радянського Союзу і на компартію.
Після смерті людини їй споруджують пам»ятник. А де сьогодні пам»ятник десяти мільйонам виморених голодом українців? Кров загиблих стукає в наші серця і зобов»язує кожного з нас зробити все, щоб пам»ять про них жила завжди. Віддаймо шану мільйонам мучеників...
Записав Борис ЮЩУК,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору