Рівне:

Створення та просування сайтів

ПОПІЛ ЧОРНОБИЛЯ СТУКАЄ В СЕРЦЕ...

Таке життя 20-апр, 2006, 10:089 prov 1 119
Ну ось і знову квітень прийшов. І я живу, дихаю цим чистим квітнем... уже двадцять літ з тих пір, коли... Він сам спинив свої думки. Знову шалено закалатало серце і затиснуло у скронях. Брався за слухавку незмовкаючого телефона, вислуховував уважно співрозмовників, перечитував якісь документи, наче намагався роботою заглушити той сліпий біль, який неминуче приходив саме тоді, коли квітень стояв на порозі. А пам’ять уперто всіма своїми молоточками калатала у голові і писала вуглинкою лише одне слово: “Чорнобиль”.
Ну ось і знову квітень прийшов. І я живу, дихаю цим чистим квітнем... уже двадцять літ з тих пір, коли... Він сам спинив свої думки. Знову шалено закалатало серце і затиснуло у скронях. Брався за слухавку незмовкаючого телефона, вислуховував уважно співрозмовників, перечитував якісь документи, наче намагався роботою заглушити той сліпий біль, який неминуче приходив саме тоді, коли квітень стояв на порозі. А пам’ять уперто всіма своїми молоточками калатала у голові і писала вуглинкою лише одне слово: “Чорнобиль”.
... Група старшого лейтенанта Головка рухалась у напрямі до АЕС. Позаду залишилось ще одне село-самотинець, мертва хата із сліпими вікнами, запустіле подвір’я з глиняними глечиками, розвішеними якоюсь господинею на плоті, стежина від воріт до ганку, яка ще не встигла забути тупотіння босоногої малечі, хвірточка, що гойдалася самотнім вітром безшумно, мовби щойно змащена дбайливим господарем...
Здається – спокій, рай, сільська ідилія, а ...страшно. Страх уже встиг поселитися тут, він живе і в кожному згорбленому дереві, яке, не одцвівши, обсипалось, і у покинутих гніздах, над якими ще висіло лелече клекотіння, і у холодних димарях, які ще вчора весело випускали у небо тоненькі бузкові цівочки... На якомусь подвір’ї загорланив (саме так – загорланив, а не закукурікав) одинокий півень. І знову стало тихо ... і моторошно...
Головко зітхнув і перевів погляд за вікно, на шматочок неба, що виднівся за ним. А воно – синє-синє, як і тоді, у Чорнобилі. Тільки зараз у ньому висить трійко прозорих хмаринок, а тоді ...висіла смерть.
І було страшно від того, що не бачив молодий офіцер перед собою ворога. Не було його видно! Лише тиша і гнітючий спокій! А смерть – от вона, поруч – під гусеницями ІМР (інженерної машини розгородження), в повітрі, у небесній блакиті, попереду – біля реактора, і навкруг – по всій тридцяти кілометровій зоні.
— Дозвольте мені! – він зробив крок уперед. “Молодість? Зухвалість?” – подумало військове начальство, яке щойно запитувало у своїх підлеглих, хто першим піде у те пекло.
— Маю досвід! – сталевий приглушений голос Головка змусив полковників переглянутися. “От же ж упертюх, ти диви – досвід у нього...” – полковник насупився і, не витримавши чіпкого погляду старшого лейтенанта, ковзнув очима по його кітелю: сірий прямокутник орденської планки – медаль “За бойові заслуги”, нагрудний знак “За розмінування”...
“Он воно звідки у тебе, хлопче, — подумки звернувся до Сергія полковник, — не зухвалість в твоїх очах, там – Афган...” А вголос промовив:
— Дорогу до четвертого блоку прокладатиме екіпаж старшого лейтенанта Головка.
Спогади накочувались на Сергія гарячою хвилею. Знову доводилось брати відповідальність на себе, допомагати і вчити юнаків, які гордо себе називали воїнами, підказувати правильні кроки і – знову вчити. Так було і в Афганістані – показував, розказував, був суворим і вимогливим учителем, але по лезу ножа ходив сам, відчував, що, як сапер, мав право ризикувати лише своїм життям. А хлопцям міг лише гукнути: “Прикрийте мене!” І йшов з голими руками на міну. Але хіба могли ті жовтороті хлопчаки прикрити свого командира в ту мить, коли кінчики його пальців ставали очима, а кожен рух (і він мав бути точним, як у хірурга!) відбувався між двома ударами серця?
Те, що творилось у його душі, свідомості там, в ДРА, може зрозуміти лише той, хто був там, за перевалом, хто стоптав не одну пару чобіт на гірських дорогах, хто, ковтаючи гіркі чоловічі сльози, відправляв на Батьківщину сумнозвісним “вантажем 200” те, що залишилось від товаришів... Він не любить говорити про це. Але червоний афганський пісок досі пече йому серце...
Хіба міг тоді він, високий кремезний офіцер, який, безстрашно закриваючи плечима друзів, щодня прямував на душманські “сюрпризи”, знати, що скоро доведеться йти на ворога, якого не знайдеш міношукачем, не підірвеш жодною гранатою, який безшумно і нещадно проникає в кожну клітину організму. Радіацію лише усвідомлюєш розумом, і від того опускаються плечі, і мовби меншає зріст, і руки до болю стискають дозиметр, а він невмолимо тріщить і випльовує на екран такі жахливі цифри...
— Товаришу старший лейтенант, а люди сюди повернуться? — несміливий юначий голос вивів Сергія із заціпеніння. – От сюди, — махнув рукою солдатик в сторону Прип’яті.
— Повернуться, неодмінно повернуться, — відповідав офіцер своєму підлеглому і не ховав очей, бо вірив тоді, що нема сили, з якою б не можна було справитись. Після двох років Афгану, коли добряче надивився в очі смерті, він, як і все тодішнє покоління офіцерів, не роздумуючи, кинувся у нове полум’я. – І люди колись повернуться, і лелеки...
І той хлопчина вірив йому, і очі його світились, і де й подівся страх. Тільки затягнулось те “колись” ох як надовго...
Він уміє переконувати – тихо, впевнено, твердо. Усіх, тільки не своїх коханих жінок. Їх й нього, як у справжнього чоловіка – двоє: дружина і мама. От кого не переконаєш і не обманеш! Вони ж серцем усе відчувають...
Головко гірко посміхнувся, згадавши, як розповідав Тані, куди їде: “Там все нормально, все під контролем! Не хвилюйся, я ж у тебе – козак!” Намагався тоді сміятись, жартувати, підкидав сина до стелі... Тільки в очі їй дивитися не міг. А потім, у дорозі, згадував ті сповнені тривоги очі, напружену постать, таку рідну, дорогу, кохану, і сам себе заспокоював: “Все нормально, вона все розуміє, вона ж у мене — боєць”. Згадалось, як ще раніше, в Афгані, щеміло серце – Тетянка подарувала йому первістка, а він був знайомий з ним лише по маленькому фото, а в ті хвилини там, на Батьківщині, в ту ж мить плакала, сміялась і набиралась сил маленька істота – його син...
А ще один “боєць” – мама, яка в останню мить довідувалась про все – в іншому місті тремтячими губами шепотіла молитви і благала Пречисту зберегти її сина, вивести живим із ще однієї пастки. “Все буде гаразд, так, Сергійку? – серцем зверталась до своєї дитини. – Ти повернешся цілим і неушкодженим, як і батько твій колись із війни”. І молилось, і плакало, і чекало в надії мамине серце...
Чи знала вона тоді, в далекому 1986, що для її сина робота біля реактора стане не безпечнішою, ніж там, “на війні”? Завдання, поставлене саперам-прикарпатцям, звучало сухо і буденно: замірювати рівень радіоактивного зараження, з’ясовувати обстановку на об’єкті, розчищати підступи до зруйнованого блоку. А поміж рядками наказу – трагедія цілої країни, біль і горе сотень тисяч співгромадян, страждання землі, яку поїдала іржа радіації, роблячи її безплідною.
У 1998 році він очолив аварійно-рятувальний загін Міністерства з надзвичайних ситуацій. Сім років був на цьому посту, в наймирнішому війську. Спитаєте: може, відпочивав від воєн? Від битв з душманами, мінами, радіацією? А як тоді назвати приборкання стихії – повеней, зсувів, смерчів? А знищення виявлених боєприпасів, які періодично відторгає земля із своїх сховків? Чи це не битва? Тут і знагодився досвід Головка-сапера: пройшовши Афган командиром взводу розмінування, тепер (уже командиром частини) учив молодих спеціалістів-піротехніків складному мистецтву, в якому помилка може коштувати життя.
...Колона повільно підходила до реактора, поглинута муром АЕС. Сергій уважно вдивлявся в показники приладів спостереження. Станція ніби вимерла, але він знав, що там, в лабіринтах приміщень, продовжують працювати енергетики, а отже, вони в небезпеці і їм неодмінно треба допомогти!
Далі вперед пішла тільки інженерна машина розгородження Головка. В ефірі сплелися докупи сотні радіохвильових тайфунів – гул, свист, тріск, завивання... Кипів за бронею машини невидимий, страшний, безжалісний ворог – радіація. І тільки прилади та радіостанція відчували її подих.
Командир групи щохвилини доповідав про зміну рівня небезпеки, яка, мов снігова куля, що летить з гори на величезній швидкості, щосекунди неймовірно зростала, тільки стрілки приладів відхилялися правіше й правіше. Пройдено першу сотню метрів. Шматки бетону, залізяччя, понівечені сходи, нерухомі пожежні машини та автоцистерни... Головко впевнено, крок за кроком пробиває шлях відвалом своєї машини від всього того, що колись було четвертим блоком.
Це потім будуть чорнобильські будні і він навіть звикне до цієї страшної роботи, до замірів радіації, до щоденного знищення захисного костюму, до оглядів лікарів, це потім засяє орден “Червона Зірка” на кітелі капітана, це потім народиться ще один синочок...
А поки що був холодний розрахунок і страх – не за себе, а за цих ось хлопців, які їхали поруч в ІМРі, за техніку, яка могла підвести в будь-який момент, через непередбачуваність радіації, за людей, які покинули всі свої нажитки і нескінченним потоком однаковісіньких автобусів їхали у напрямку, протилежному колоні військових.
То хто він – оцей високий мужній чоловік із очима кольору неба (як сердиться – то сірі, а в гуморі – синьо-голубі)? Сапер, хімік-радіолог, рятувальник, наставник, військовий, інженер, начальник, громадський діяч? Так, він був і залишається справжнім офіцером і професіоналом, людиною честі. Його життєва книга списана, як географічна карта – куди тільки не закидала доля і службовий обов’язок!
Але насамперед Головко – просто людина. Із своїми проблемами і турботами, із буденними клопотами і нечастим дозвіллям. Він — турботливий син, люблячий і коханий чоловік, ніжний і справедливий батько. Він і сьогодні, після 28 років служби, коли вже кров’ю і потом зароблене право на відпочинок, стоїть не на березі бурхливого життєвого потоку, а в самому його вирі. Громадське життя захопило Сергія, адже досвіду й оптимізму цій людині не позичати...
Головко – той, для кого весна все ж таки не лише спомин про наболіле, але й провісник добра і спокою.
Тереза ДЯКІВА,
інспектор з кадрів АРЗ СП ГУ МНС в ­Рівненській області.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору