Невикопана криниця

Шлях довгий і Марія дає волю спогадам. Чомусь дуже часто згадує свого Максимка маленьким. Перед очима картина: біжить трирічний син додому в сльозах із вулиці. Якраз тоді хліб пекла вона. Кинулась до своєї кровинки, що трапилось, хто посмів образити? Здавалося, б весь світ прихилила б, землю перевернула аби лише висохли сльози на дитячому обличчі.

— Гусак вкусив, — схлипуючи, говорить Максимко і Марія, пригортаючи маленького до себе, нишком посміхається. Щаслива… Була…

Була щаслива, як син школу закінчив, як з армії повернувся. Влаштувався водієм у колгосп. А коли невістку в дім привів, Марія подумала: вже й помирати не страшно. Онук Максимко радісно щебетав у оселі… Хіба думала вона, що доживатиме сама у добротному будинку, що, як і вона, осунеться від горя і почорніє…

Якби ж знала вона тоді, що воно таке — той проклятий Чорнобиль, кістками б лягла, а сина б не пустила туди. Якби ж тоді вона знала…

— Якби всі матері своїх синів вдома зачинили, то хто б боронив ваших внуків? — говорив Максим матері, яка нарікала на себе, що дитину в пекло відпустила.

Він поїхав у відрядження влітку 1986. Повернувся за кілька місяців. Але то був уже не той Максим. Пекло його щось всередині, з’їдало здоров’я. Атомний монстр не пробачив тим, хто зумів його приборкати. Він мстив усім, хто заточив його у в’язницю. Мстив страшно і безжально…

Марія і до лікарів їздила, і до знахарок. А Максим в’янув на очах.

— Сину мій, ріднесенький. Я все витримаю, тільки живи. Живи, моя кровинко ріднесенька! — голосила Марія у лікарні.

Максим, лежачи на лікарняному ліжку в оточенні крапельниць, виглядав таким беззахисним, що Марія постійно згадувала випадок із гусаком. Хотілося пригорнути сина до себе, нишком посміхнутися, мовляв, усе страшне позаду: мама поруч.

— Мамо, ти вибач, що я так і не встиг криницю в дворі викопати, — сказав Максим, — Хто ж тобі воду носитиме, як мене не буде?

Серце матері стискалось від невимовного болю, тріпотіло і пекло від страшної неминучості.

— Господи, це ж я цю дитину виносила так тяжко, воно ж, бідне, недоношеним народилося. Я так виходжувала його, і ти, Господи, слухав мої молитви і допомагав йому на ноги стати. Воно ж таке миле чорняве хлоп’ятко було. Маму шкодував. А добрим яким був… Клятий Чорнобиль, це на твоїй совісті смерть моєї дитини!!!

На кладовищі Марія заспокоюється. Розповідає сину всі свої новини і тривоги. Говорить, щоб не хвилювався за криницю. Онук підріс, воду в хату провів, не доводиться тепер Марії йти далеко до колодязя. Але чомусь так щемить матері та криниця, яку вже ніколи не викопає її син.

Вікторія ЛЕВЧУК

Рівне