Не зовсім смішна історія

На старість літ самотній Данило обзавівся мобілкою. Син із невісткою на іменини подарували.
— Тепер, тату, на вашому хуторі зв’язок із цивілізацією гарантовано, — втішали, коли з переповненими клунками у місто вирушали. – Лише виконуйте всі інструкції…
Поїхали син із невісткою. А Данилу закортіло перевірити отой зв’язок із цивілізацією. Тим паче, що по цьому телефону, казав син, можна пісню замовити і навіть другу половину підшукати.
Щодо пісні, то Данила на веселе не тягло ніколи. Бо життя не солодке прожив. То голодомор, то війна, то колгоспна каторга, то Чорнобиль, то смерть дружини… Залишився – як палець. Добре, що син у люди вибився, бізнесменом став, сім’ю має, онуків подарував.
А то б – хоч на гілляку. Хата – не хата, а пустка. Шмат хліба через ту журу до рота не лізе.
Про другу ж половину Данило після смерті дружини думав не раз. На хуторі її не знайти, бо живе тут три з половиною баби, та й ті в матері годяться. Отож, єдина надія на подаровану дітьми мобілку.
Дістав із шухляди записані сином поради-інструкції, почав читати… Ага, ось і номер пошуку другої половини: 334.
Усміхнувся сам до себе, глянув у люстерко. А що, ще козак нівроку! Якби щодня отак чепурився, як перед приїздом сина з невісткою, то б давно якусь артистку до хати привів.
Набрав номер, приклав мобілку до вуха.
— Здрастуйтє, — почулося з апарата. –Назовітє свої условія…
Данило аж телефон од вуха відкинув. Адже не очікував такого ультиматуму. Одначе взяв себе в руки. Кахикнув у телефон, ніби перевірити хотів, чи його чують. І почав викладати свої “условія”:
— Я чоловік невибагливий…
— А какоє у вас хобі?
Про “хобі” Данило не знав нічого. Та вирішив за словом у чужу кишеню не лізти.
— Хобі у мене нормальне, — промовив так тихо, ніби боявся, що хтось сторонній його почує. – Ще дещо можу…
Мобілка хвильку помовчала. Опісля застрочила:
— Мнє восємнадцать лєт. Люблю общєнія, путішествія, соврємєнную музику, танци, акробатіку, комп’ютерниє ігри, вєчєрніє прогулкі, кока-колу і сладкую піщу. По гороскопу – лєв, по характєру – сангвінік…
Данило натис на кнопку і жбурнув мобілку у відро зі сміттям:
— Таке молоде, а людей уже не любить. А хоче, щоб я її в жінки взяв. Не діждешся. Тобі до моєї покійної Марії – як зайцю до динозавра. Приїде син – скажу, щоб свій зв’язок із цивілізацією забрав. Прожив я без нього вік – без нього і зі світом попрощаюся. Слава Богу, ноги ще носять, а півень проспати день не дає.
Аж раптом телефон у відрі зі сміттям запищав.
Данило стрепенувся, ніби від холодного дощу. Брати чи не брати?
Апарат не переставав кликати до себе.
Данило подумав, що то добивається до нього ота, що “общєнія” любить. І так розсердився, що дістав із відра мобілку і хотів було в неї вилаятися. Та почув знайомий голос:
— Тату, заїхали ми добре. Твоїх грошей на бензин вистачило. Онуки привіт передають і дякують за гостинці. Як добре, що ми тобі мобілку подарували. Є як зв’язатися. Так от, дорогою додому ми згадали, що забулися тобі сказати, аби ти заповіт написав. Усе може статися. Тобі ж не двадцять років. А садиба – ще нічого. За неї можна гарні гроші взяти…
Від почутого в Данила аж руки затремтіли. Він так гримнув мобілкою об підлогу, що вона розсипалася на уламки…
Довго сидів, обхопивши голову руками. Лише коли закукурікав півень, нагадавши про обідню пору, Данило підвівся зі стільця і зітхнув:
— Придумав же хтось заразу на мою голову…
Юрій БЕРЕЗА,
Рівне.