Заповіт земляка

—Ти, мабуть, хочеш ночувати у лісі?! — гукає до мене майстер дільниці литовець Василь Стунжа. І мої солодкі мрії, як сполохані пташки, відлітають геть... Біжу до вантажного автомобіля. Наче бджоли вощину, заповнили робітники кузов. Щодня нас возить бортовий непокритий автомобіль на роботу і з роботи. Щодня нас пронизує холодний вітер. Щасливцем вважається той, хто першим встигне сісти в кабіну, поруч з шофером. Я прийшов нині останнім, але, на моє здивування, ..почесне” місце... виявилось вільним. Мовчки сідаю. Водій включає запалення, намагається завести двигуна... Одначе, він то забурчить, як стара баба до свого діда, то знову заглохне... Водій бере заводну ручку, вилазить з кабіни. А в цей момент мій приятель Іван Камиловський, відкривши дверцята кабіни, шепоче: Втікай, поки не пізно... він... — останніх Іванових слів не почув, бо вони потонули, розчинилися у гудінні двигуна, що запрацював на повну потужність. Шофер повернувся до керма: худе обличчя рясно вкрилось краплинами поту, ніби вранці трава росою. Він часто „рубає дрова” — кашляє... Я вперше сьогодні його побачив. За нами щодня приїздив інший чоловік, їдемо мовчки. Недалеко від села незнайомець заговорив першим. Серце моє забилось частіше — він українець. — Звідки родом? — запитую. — З Рівненської області. — Району? — Гощанського... Він також зрадів. Познайомились. Його звуть Леонідом. До чого ж приємно зустріти земляка на чужині!!! Хто звідав на собі те радісне почуття, той скаже: „Наче рідного брата зустрів після довгої розлуки...”. При черговому затяжному кашлі на обличчі у мого земляка виступили жовті плями, як віск. Він кашляв, затуливши рота хустинкою... червоною від крові. — Це мій останній рейс. — прошепотів приречено. Додому йшли разом... Від Леоніда дізнався: йому 30 років. З них 10 відбув каторги в шахті. Засудили за політичні переконання. Третій рік живе в Довгому Мості без права виїзду. Я намагався відігнати від нього песимістичні думки, переконуючи, що не все ще втрачено в житті, що від тяжкої недуги люди також зціляються, і ми з ним ще колись зустрінемось в Україні, веселі та щасливі. Сумні очі Леоніда від казки моїх слів потепліли, в них зблиснув промінь надії (принаймні, так мені здалось). Я говорив заспокійливі слова, водночас думаючи: „Осиротілі без Батьківщини дорослі люди — зовсім не дорослі, а великі діти — наївні, вразливі, нужденні у співчутті до себе — плачуть вони серцем, без сліз”. Коли ми підійшли до того будинку, де мешкав Леонід, він зупинився і почав щось довго шукати по кишенях. І коли знайшов — полегшено зітхнув, заговорив жалісно: — Любий земляче, ти через місяць, повернешся додому... поцілуй за мене рідну землю нашу, в мене нікого не залишилося з рідні. Тож візьми мою фотокарточку і з приїздом на Рівненщину закопай її... Хочу, щоб вона зітліла в тій землі, де розчинився прах моїх дідів та прадідів... Хай мене простить рідна матінка-земля, що мої кості гниють в чужій холодній землі... Мені зробилося не по собі. Не від його дивацтва з фотознімком (якщо не гріх це так сказати), а від того, що він говорив про себе в минулому часі. Попрощавшись з Леонідом, іду до свого гуртожитку, несу в нагрудній кишені його зображення. А враження таке — начебто несу за пазухою живу людську душу... Через кілька днів мого земляка не стало... Не судилося мені повністю виконати його заповіт. В Москві на залізничному вокзалі, коли стояв у черзі закомпостувати квитка, знайшлися липкі руки, що витягнули гаманця з грошима, де була і фотокартка Леоніда.