Гусак-алкоголік

На початку сімдесятих років мені довелося виконувати приємну і водночас пізнавальну «місію»: вперше гостював у свого старшого двоюрідного брата Ігоря, який тоді із сім’єю жив у селі Аджамка неподалік Кіровограда. На той час це був великий населений пункт із сучасною інфраструктурою, більше схожий на ошатне і чистеньке містечко, особливо у центрі. За адміністративним поділом Аджамка мала не тільки вулиці і провулки, а й ділилася на так звані «сотні» (мікрорайони). Місцеві жителі охоче пояснили такий своєрідний поділ, посилаючись на далекий козацький період. Мовляв, залишилося нам у спадок.
Доки брат із дружиною були на роботі, я із їхніми двома дочками-школярками належали самі собі. До того ж, дівчата охоче і вміло виконували роль екскурсоводів. Ми переважно бродили у центрі містечка, де знаходилися численні торгові заклади, затишний базарчик і навіть невеличка, але багата на видання книгарня. Пригадується, тут купив роман Олеся Гончара «Собор», якого скрізь вилучили з продажу. А ще відвідували кінотеатр, купалися у ставках, яких тут було, мабуть, із п’ять, пляжилися та об’їдалися морозивом.
Але якось я зауважив, що кожного ранку десь о дев’ятій годині повз братову хату великий сірий гусак, самотньо, діловито і гордо крокує у напрямку центру Аджамки. Ввечері своїм спостереженням поділився з Ігорем. Брат засміявся і розповів забавну та рідкісну історію про оригінального представника свійських пернатих.
Як з’ясувалося, гусак щоранку залишав дворище рідної затишної домівки і прямував у центр села в чайну. Із невідомо якого часу хтось із місцевих випивох-жартунів кмітливо привчив гусака до споживання алкогольних напоїв. Згодом у закутку цього закладу громадського харчування сердешний продавець поставив цинкового тазика, де й пригощався гусак-п’яниця. Відвідувачі, окремі з яких заходили в чайну спеціально подивитися на птаха-дивака, вливали йому в тазик пиво, навіть вино, клали хліб, печиво, сир, іншу закуску. І представник свійських пернатих охоче смакував щедрими гостинцями. Проте, вочевидь, знав міру, бо ввечері самостійно, без сторонньої допомоги (на відміну від деяких відвідувачів чайної) , повертався додому.
Вдалося мені поспілкуватися із Миколою — господарем обійстя, де мешкав гусак. До речі, власник пернатого алкоголіка, на моє велике здивування, виявився уродженцем Рівненщини. Він разом із матір’ю та молодшими братами і сестрами, рятуючись від колгоспів і голодного існування, на початку п’ятдесятих років виїхали у Кіровоградську область — степова земля щедріше родила.
Добродушний Микола щиро розповів, що гусак уже понад два роки щодня торує кілометрову стежку до чайної. Але за цей гріх гуси гуртом його б’ють, скубуть і не пускають у свою зграю. Вочевидь, треба розуміти, що відлучили його від товариства. Тому гусак змушений був подружитися із спокійною і розсудливою коровою Манькою, яка дозволила невдасі ночувати у своєму хліві. Та й у холодну пору року не давала пропасти. Взимку гусак залазив корові на спину, коли та лежала, сидів там і грівся або прилаштовувався біля її теплого боку.
На запитання, чому Микола терпить гусакові неподобства та походеньки і не пустить його під ніж, веселий господар безтурботно махнув рукою і відповів:
— Та яке з алкоголіка м’ясо? І, в принципі, шкода такого оригінала різати. Нехай живе — людей тішить і забавляє.
Цікавість і мене привела в передобідню пору у чайну. Гусак спокійно сидів у кутку і куняв. Видно, вже й дозу прийняв. А про подробиці у буфетника, огрядного середніх літ чоловіка, я розпитувати посоромився, ймовірно, через власну рідковусу молодість. А коли вранці від’їжджав із Аджамки, знову випадково здибався із неповторним птахом. Гусак із пихато піднятим дзьобом бадьоро марширував повз автобусну зупинку в облюбовану ним чайну. Присутні із легкою усмішкою проводжали його поглядами.
Про подальшу долю гусака мені дізнатися не вдалося, бо незабаром брат переселився на постійне місце проживання у Дніпропетровську область.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.