РАБСЬКА ПСИХОЛОГІЯ

Полюбляв Микола розповідати про себе, свій родовід, роздумами і вигадками сягав у глиб віків аж до прапредків. І в цьому нічого дивного, а тим більше поганого, я не вбачав. Кожний забавляє себе на свій смак. Особливо багатослівним був мій приятель, так би мовити, під сто грамів. „Зелений змій” охоче розв’язував йому язика до безмежності, інколи із його розповіді годі було й второпати, де дно, а де покривка. Тоді він міг години дві без передишки „заглиблюватися”, як любив висловлюватися ще один мій приятель, уже одеський.

Одного разу Микола захоплено розповів, що його батько під час Другої світової війни потрапив у німецький полон і мав нещастя страждати у фашистському концтаборі. Приятель під моє мовчання жваво і колоритно змальовував поневіряння батька у неволі, нелюдські знущання над полоненими есесівців із нагайками і видресеруваними собаками, як в’язні щодня дивилися смерті у вічі, і в цьому я також нічого не вбачав упередженого... Це була щира правда, і про тяжкий період свого життя його батько сам мені якось розповів кількома стриманими реченнями.

Та ось настали роки незалежності. Незабаром іншого забарвлення набрали і яскраві розповіді Миколи про минуле. Під час чергового нашого спільного застілля він раптом почав захоплено просторікувати, що його батько, якого на той час уже не було серед живих, перебував і нестерпно мучився уже у... сталінських таборах. Далі звучали давно знайомі мені, але дещо підправлені, підлаштовані до нових історичних умов, подробиці нелюдського існування в енкаведистських застінках.

Спочатку я дуже здивувався новоявленому потоку Миколиного багатослів’я, пристосованого до нової ситуації. Потім на самоті без поспіху намагався з’ясувати для себе мету такого різкого перевтілення дорослого і психічно здорового молодого чоловіка. Який він має зиск зі свого лицемірства і брехні про найріднішу людину, котра подарувала йому життя, виростила, виховала?! Може, наживав таки чином якийсь, тільки йому відомий, політичний капітал або оригінальний імідж? Але відповіді мені знайти так і не вдалося. І відтоді я вирішив від Миколи, м’яко кажучи, дистанціонуватися: надто смерділа його відверта брехня.

* * *

Проте якось згодом у пам’яті зринула розповідь мого батька, її суть проста, але з глибокою мораллю. У вересні 1939 року у моєму рідному селі знайшлися добровольці, які хлібом-сіллю зустрічали полки Червоної армії. Вийшли із пишним короваєм назустріч гітлерівським „тиграм” деякі мої земляки й у червні 1943 року. І загадка крилася в тому, що це були одні і ті ж особи, які терміново хитромудро перефарбувалися на догоду новим господарям.

Отож, певно, передусім нам справді потрібно раз і назавжди позбутися рабської психології. Тоді не буде підлабузництва до загарбників, якого б кольору вони не були, не лунатимуть на догоду власним амбіціям ганебно брехливі розповіді Микол про пекельне минуле своїх батьків, які ні в чому ні перед ким нічого не завинили.


Ростислав ВАРЖЕЛЬ, Рівне.