Серед своїх і чужих

Двічі розпадалася сім’я, у якій ріс Віталій. Коли хлопцеві було дванадцять років, батько переманив його від матері. Тепер Віталик пішов від батька вслід за мачухою і її дітьми. – Всі запитують про те, що не пояснити двома словами, – розповідає хлопець. – Коли я йшов, батько сказав, що в нашій родині зрадників не було. Мати обходилась без мене три роки, а батько зовсім не думав, коли трощив сім’ю. А я хочу жити з тими, хто мені близький по духу, хто може у будь-яку хвилину морально підтримати. У цій сімейній драмі є великі больові зони. Три роки тому, коли розлучалися батьки Віталика, хлопець мав право обирати із ким бути. І він обрав батька. У той період пан Роман захоплено возився із сином: саджав його поруч із собою за кермо автомобіля, брав у поїздки, розмовляв із ним як із дорослим. І мати заохочувала зближення двох чоловіків — великого і маленького. Майна вчорашнє подружжя не ділило — розділило тільки дітей. Із матір’ю залишилася молодша сестра Віталика. Усвідомлював пан Роман небезпечні наслідки такого кроку чи ні, але він зробив усе можливе, щоб Віталик душею і серцем відірвався від матері. Хлопець тоді навіть уникав зустрічей з нею, рішуче не взяв подарунка із її рук у свій перший день народження після розриву... Роман і Людмила одружувалися, коли Віталику йшов тринадцятий рік, а її власним донькам виповнилося десять і шістнадцять. Обоє були давно знайомі і ризикували обдумано, об’єднуючи в одну сім’ю практично уже дорослих дітей. І разом обіцяли взаємну турботу про них. Але сутичка не забарилася. За щось Віталик безжалісно вдарив молодшу із сестер. Людмила накинулася на нього із усією силою свого темпераменту. Роман хряснув дверима і тиждень з нею не розмовляв. Віталик теж мовчки грюкав дверима. Та мачуха мовчати не вміла. — Ти ж мужчина, лицар, — виступила вона, — Ти повинен бути сильним і добрим. Таким я хочу бачити сина. Все-таки а на тебе надіюся... Віталик часто хворів і Людмила оточувала його всебічною увагою, що інколи перетворювалося на надмірну опіку. Якось, образившись на її зауваження, хлопець у одній сорочці вискочив на зимову вулицю. Не встигнувши накинути пальто, вона кинулася за ним — Віталику, рідненький, ти простудишся, – мачуха благала його повернутися, а він опирався: злий, знервований, розкудланий. Ледве впросила. У життя Віталика увійшла й старша від нього на чотири роки дочка мачухи Аля. Вона трималася на рівних і виявилася вірним товаришем. Батько у той період віддалився від нього, повністю віддався своїм справам і роботі. Пообіцяв взяти Віталіка на полювання. Хлопець зрадів, готувався до цієї події. Але батько поїхав із приятелями, забувши про сина. Після цього хотілося вибухнути, виговоритися, але щось його стримувало. Людмила також ображалась на чоловіка за байдужість до сім’ї. Два останні місяці подружжя перебувало в оселі, немов в облозі. Вона хотіла хоч щось поправити, але він для себе уже все вирішив і поспішав поставити велику крапку, вважаючи, що дві сім’ї так і не об’єднались. Йому і в голову не приходило подумати, як зустріне чергове розлучення син. Віталик надійно прив’язався до Людмили і відчував, як вона страждає. І вперше у житті син осудив батька. Так розпочавсь бунт Віталика: заявив батьку, що піде разом із мачухою. Але й це не подіяло на Романа. Незабаром пані Людмила з дітьми повернулася у свою колишню квартиру. Віталик мало не щодня після школи забігав до них. Вони пригощали його смачним обідом. І хлопця одного разу нестерпно потягнуло у скромний затишок цієї оселі, зігрітої звичайним домашнім теплом. Дізнавшись про намір Віталика піти з дому, вже колишня мачуха намагалася його зупинити: — Чим тобі допомогти? Куди ж ти підеш? — Залишився б у вас, але боюся стати дармоїдом, – Віталик дивився на неї благально — Залишайся, Віталику, — зронила вона, Згодом Людмилу краяли сумніви: у чому права, у чому винна?! Адже вона не має законних прав на Віталика. Але разом з тим вклала у хлопця частку душі, підліток став називати її мамою... Роман неначе не помітив, що Віталік виріс. Що це вже особистість зі своєю душею, своїми поглядами на життя, своєю волею. Незважаючи на неймовірні батькові зусилля, юнак до нього не повертається. Коли простежуєш лінію поведінки Романа, переконуєшся, що мало батько задумувався над стосунками із сином. Маленького прив’язував до батька інстинкт. Підлітка повинна єднати духовна близькість. А вона не виникає, коли не підтримується почуття власної гідності, самостійність, коли не шанують людину...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.