Рівне:

Історично склалося

Культура 17-лют, 2005, 18:209 prov 1472
1720 р. – указом Петра І заборонено друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних.

1764 р. – переведено викладання в Києво-Могилянській Академії на російську мову.

1769 р. – Російська православна церква забороняє друкувати та використовувати український “Буквар”.

1786 р. – київський метрополит О.Мисловський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і проводили службу Божу “голосом, свойственным российскому наречию”. Те саме було заведене й у школах України.

1863 р. – міністр внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєв видав циркуляр про заборону видавати підручники, літературу та книги релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”.

1864 р. – прийнято Статус про початкову школу, згідно з яким навчання має проводитись лише російською мовою.

1876 р. – Олександр ІІ видав указ про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур, написаних “малоросійським наріччям”. Друкування оригінальних творів і перекладів, сценічних вистав, текстів до нот українською мовою теж недозволялося.

1884 р. – заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

1892 р. – Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою дитячу літературу.

1903 р. – указом Сенату Російської імперії, українська мовна культура й освітня діяльність оголошені шкідливими, бо “можуть викликати наслідки, що загрожують спокоєві та безпеці імперії”.

1938 р. – постанова “Про обов’якове вивчення російської мови в національних республіках СРСР”.

1958 р. – положення про вивчення другої мови (тобто в нас – української) “за бажанням учнів та батьків”. (Хрущовська відлига?).

1978 р. – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках”.

Ось саме після таких, далеко не всіх заборон, в Україні стало багато безрідних особистостей. Та попри усі ті тортури і гноблення, українська мова вижила. Вижила і тримається. Але, на жаль, не розвивається. На 14-му році незалежності, Україна мовно залишилася під окупацією Росії понад 70 відсотків. Отже, виходить, що Україна є незалежною умовно.

Великий педагог К.Ушинський писав у статті “Рідна мова”: “Коли зникає народна мова – народу нема більше. Доки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відняти в народу спадщину його предків”.

Не можна обійти і таке питання. Українська меншина в Росії, не значно менша за російську в нашій державі. Але українці там справді забуті Богом і людьми, не мають своїх шкіл, газет, радіо, телебачення. Та жоден з них, навіть і не думав, порушувати питання про надання українській мові статуту державної, в Російській Федерації. Тому потрібно перестати безсоромно фарисействувати з приводу двомовності в Україні. Єдиною державною мовою має бути мова корінної нації, яка створила її і дала назву – Україна, а влада має подбати, аби цією мовою вільно володіли всі громадяни. Це і є вищий прояв демократії, решта – базікання та просторікування, що ведуть до втрати мови корінного етносу, а відтак – до асиміляції цього народу і ліквідації його держави.

Ще раз про захист української мови

Спочатку про місце української мови серед інших слов’янських мов.

“Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма нашого організування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання. Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного “Я”. І поки живе мова – житиме й народ”. (Огієнко Іван. Українська культура. – К., – С. 239-240).

Кілька мільярдів людей живуть на Землі. Вони користуються 2500 (за іншими підрахунками, 5000) мовами. Сучасні мови разом із народами – носіями цих мов – пройшли довгий, непростий, а часом доволі тернистий шлях у своєму розвитку.

Українська мова належить до групи слов’янських мов, які виникли на основі спільнослов’янської (праслов’янської). Остання належала племенам, що заселяли територію від Карпат до Балтики, від Вісли й Одри до Дону й Волги. З часом слов’янські племена відоокремлювалися одне від одного, відповідно і кількість мов збільшувалася. У наш час нараховується 13 слов’янських мов.

Українська виникла на основі загальнонародної мови і включає в себе діалекти, жаргони та літературну мову. Вона успадкувала давньоруську писемність, яка була спільною для російської, білоруської і української мов. Зберігаючи багато спільного із цими мовами, українська, продовжувала традиції літературної мови Київської Русі, збагачувалася народнорозмовними елементами. Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова, а з кінця вісімнадцятого століття, після виходу “Енеїди” І.П.Котляревського, ми можемо говорити про розвиток української літературної мови.

Вона включає в себе чимало елементів говірок, народні вирази. За лексичним розмаїттям наша мова є однією з найбагатших, а за звуковою системою – однією з наймилозвучніших мов світу.

Окрім багатьох заборон щодо користування українською мовою, частина українського етносу, образно кажучи, добровільно йшла на зміну її, себто – на зраду. Ось як висловився народний депутат України Левко Лук’яненко з цього приводу.

“На мою думку, наш народ звик дивитися на владу спідлоба. Вона до 24 серпня 1991 року завжди була чужа, грабувала, забирала на війни і приносила тільки зло. Вона завжди була сильніша за нашого громадянина і тому доводилося з нею рахуватися, слухатися і вдавати покірного. Для багатьох покірність стала нормою. Аби уникнути зла, загравали з владою. Хтось у такий спосіб намагався полегшити своє життя, хтось – сподобатися владі й прилаштуватися біля неї. Основним способом не псувати взаємини з владою був перехід на мову влади. Найвищі керівники розмовляли по-московському. Всі нижчі, щоб не псувати службової кар’єри, також переходили на ту саму мову. Українська мова була оголошена неперспективною, як і її носії. Ну, а кому ж хотілося бути неперспективним? У кожного сім’я, діти. Не можна ж їх залишати без надії на щастя й майбутнє. Ось і почалася масова русифікація”.

А ми дивуємося, чому багато росіян, проживши в Україні не один десяток років, так і не оволоділи українською мовою. Вони принципово не хочуть. Адже студент за п’ять років вивчає будь-яку, навіть китайську мову.

Що можна сказати з цього приводу? Взагалі, кращих чи гірших мов немає. Всі вони неповторні та по своєму специфічні. Немає серед них і “провінційних”, “хуторянських”, “сільських” та “міських”. Є мова народу, мова держави, яку треба поважати і захищати.

Насамперед потрібна чітка позиція перших осіб держави. Саме їх авторитетом визначатиметься поведінка інших посадовців і, врешті, всього загалу. Якщо кожний урядовець – чи то малий, чи то великий – поважатиме свою посаду більше ніж себе, він ніколи не буде нехтувати нормами поведінки державного службовця.

Лише тоді буде порядок, коли кожна людина, яка мріє про державну кар’єру усвідомить, що без знання державної мови не можливо обіймати такі посади, тим більше зайняти пристойне місце в суспільстві. Саме так проблему установлення мови вирішує весь цивілізований світ, усі демократично розвинуті країни, в яких переважає корінний етнос.

Підсумовуючи сказане, зазначу, що ситуація двомовності в Україні є прямим наслідком багатовікової брутальної русифікації. І як би нас не намагалися переконати у протилежному, таке становище не є якоюсь незаперечною, споконвічною данністю. Тому заклики усвідомити історичні реалії, що склалися на теренах України, розмови про “величезну кількість громадян, які говорять російською мовою, рівнозначні умовлянням покірливо погодитися з політикою фактів та змиритися з духовним вимиранням народу.

Кирило ЛЕВЧУК,
Костопіль.
Похожие новости
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Грудень 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031 
Вгору