Надія не втрачає надії

Підковоподібне дворище „об’єднало” три десятиповерхівки. На ньому вистачило місця і для пісочниць із гойдалками, і для спортмайданчика, і для лавок, де кучкуються „безробітні” пенсіонери. А ще через нього проклали дорогу мешканці сусідньої вулиці Княгині Ольги та охочі побувати в парку імені Шевченка. Неподалік — хлібний кіоск, куди теж „стікаються” людські потічки. Одним словом, для торгівлі ходовим товаром пані Надія обрала гарне місце.
Цілий день до ящиків із помідорами, огірками, баклажанами, виноградом, сливами, персиками, бананами приходять міщани; розкуповуються й кавуни, дині, капуста в сітках, картопля та цибуля. Ціни божеські, якість пропонованого висока. Тут спрацьовує й практичне: чого тягти з ринку 8-кілограмовий кавун, коли можна його купити в імпровізованому кіоску під горіхами? При потребі хлопчаки, які грають на спортмайданчику, піднесуть придбане старенькому до квартири.
Торгова „точка” працює сезонно – від ранньої весни до пізньої осені. Робочий день у продавця триває 13 годин; це заняття не для слабака. Треба з’їздити на ринок Дикого, взяти оптом потрібний товар, потім розвантажити його, перебрати, викласти. Отак цілий день, на ногах, до того ж на вулиці.
Коли я підійшов до пані Надії, аби поставити їй кілька запитань, жіночка знітилася. Кому буде цікава її розповідь? Родом із приміського села Корнин. Високих шкіл не закінчувала, після профтехучилища пішла складальницею на завод військової апаратури. Там „відбухала” 15 років. Кажуть, що людина – коваль власної долі. На жаль, красиві слова не завжди збуваються. Потрапила під скорочення, втратила право на квартиру. Подальші спроби працевлаштуватись – суцільне невезіння. Почують, що розвідна, з дитиною на руках – відмова за відмовою. Та й особисте життя не склалось. Повірила компліментам одного із залицяльників, навіть кілька місяців разом пожили. Єдиним світлим спогадом про той час залишилася доня. Це, власне, задля неї трудиться і в селі на городі, і в місті, торгуючи. Спершу довелось „горбатити” на хазяїна, помалу призвичаїлась торгувати. Оце третій рік „промишляє” на п’ятачку під горіхами. Взяла в міській раді дозвіл на право займатися „власною справою”. В однієї з мешканок на першому поверсі винаймає комірку, де складає нереалізований за день товар. Добре, що знайомий Вікторії за помірну плату підрядився доставляти її з ринку до місця торгівлі. Кілька разів піддавалась атаці любителів поживитись дармовиною. Волоцюги лякали, що овочі потопчуть, якщо не дасть на сто грам. Та покупці заступились, утихомирили „нальотчиків”.
Правда, клієнти теж бувають різні. Як стане молодиця допевнятись, чому не домашніми, а привозними помідорами торгує, то всі жили витягне. Не перевелися й справжні аферисти, прагнуть тебе обманути. Ото добре вдягнений, благородного вигляду „пан” просив відпустити три кілограми бананів. Дала йому з 500 гривень здачу. А через кілька хвилин він повертається: „Ваші банани якісь підозрілі. Я передумав брати, поверніть мої гроші!”. Забрала пакет із фруктами, здачу. Коли пізніш перерахувала банкноти, то виявилось: серед двадцяток не вистачає 60 гривень. Можливо, комусь сума невелика, а для пані Надії значна. А „пан” спокійно поїхав на тролейбусі.
Якось до лотків підійшла група молодиків. Двоє закрили продавцю огляд до товарів, а один намагався поцупити кілька грон винограду. Виявилося, студенти „засперечались” на 100 доларів, що найспритніший потягне два кілограми фрукту. Отакі „розваги” в юнаків, які бачать, що на всіх рівнях розквітає корупція, продажність, довкруж панує вседозволеність. Дочка не раз розповідала, як на сесії відкритим текстом за кожну оцінку викладачі вимагають „мзду”. Не заплатиш – не отримаєш потрібного „автографу” у залікову. Що нас чекає у майбутньому з такою мораллю?
Сама „бізнесменка” не втрачає надії. Вірить, що наступні вибори – президентські, парламентські і до місцевих рад – таки змінять ситуацію на краще у країні. Народ має прокинутись, скинути помаранчеву полуду з очей, що триває уже не перший рік. Бо жити простолюдину стає все важче. Вікторія гарно вчилась у школі, мріє стати юристом, вже на третьому курсі в університеті. Та за навчання потрібно платити чималі гроші. Цього річ планку підняли до 8,5 тисячі гривень. Думаєте, легко назбирати таку суму, не маючи постійного заробітку? Сорокап’ятилітню співрозмовницю не залишає надія, що колись повернеться радянська влада. Так, при ній були черги за апельсинами, важко було дістати банани. Та хіба заморські фрукти – головне в житті? Підприємства працювали, в містах і селах стабільно отримували зарплатню, держава забезпечувала житлом, освіта й медичне обслуговування були безкоштовними. І робочий день тривав вісім годин, а не тринадцять, як нині в неї.
На наші голови знову ллються солодкі обіцянки політиків, які бажають влади, їх зізнання в любові до простого люду. Майбутні вибори будуть випробовуванням для всіх. Потрібно не вельми довіряти обіцяльникам, які можуть навіть „підкинути”, як подачку, кілограм гречки або кілька гривень до пенсії. Час відсіяти полову обіцянок від здорового зерна реального розвитку країни в найближчі роки. Отож добре думати перед тим, як опустити бюлетень в урну, аби потім не потерпати від тягаря гірких розчарувань.
Я поцікавився у пані Надії, яким вона б хотіла бачити главу держави. З селянською розсудливістю сказала, що то повинна бути особа з бездоганною репутацією, правдивість слів і діянь якої не ставились би під сумнів; незалежна фігура від бізнесу власного і через посередників віруюча, професійно грамотна, високої культури.
Смутні часи мають зостатись позаду, країна має знати своїх справжніх очільників. Бо за їхніми ділами наступні покоління судитимуть про нашу країну на зламі епох. І дуже хочеться, аби безправ’я та безгрошів’я отаких „бізнесменів”, як жіночка з приміського села, більше не були еталоном суспільного обличчя, знайшли своє місце в ніші економічних стосунків.
Валентин Суменко,
Рівне.