Люди вулиці

Звичайно, такі люди існували завжди. Але у більшості випадків їх описували як сліпих старців, що подорожували українськими селами і співали думи-застереження, будучи уособленням народної моралі. В старовинних казках і переказах заохочувалось поважати і допомагати жебракам, у противному ж випадку, – існувала небезпека накликати на себе нещастя. Але часи змінилися... Сьогодні до числа жебраків входять цілком працездатні люди різних вікових категорій, а також діти. Волею часу й випадку вони опинилися на вулиці, ставши жертвами „квартирних аферистів” чи будучи вигнаними рідними. Проте існують і ті, кого жебракувати примусили: приміром, залишившись без документів і опинившись в чужому місті – такі люди стали заручниками, змушеними беззастережно коритись своїм „патронам”. Існують й випадки, коли люди добровільно опускаються до найнижчих суспільних прошарків і навіть не жалкують з цього приводу (принаймні так стверджують). Серед них – Роман (ім’я змінене). Він саме відпочивав на лавці у парку, підклавши під голову торбинку. На дворі було холодно і сиро, а Роман, вочевидь, мав серйозні проблеми зі здоров’ям, про це свідчив його зовнішній вигляд: запухле обличчя, червоні очі, перебитий ніс. Мій прихід застав його зненацька, тож по первах він мав відверте небажання розмовляти. Але згодом усе ж розповів мені свою історію. Виявляється, цей чоловік має вищу освіту, а колись мав ще й простору квартиру і сім’ю: дружину і двоє дітей. Вирісши син не став достойним членом суспільства – за вбивство потрапив до в’язниці, де захворів на туберкульоз і помер. Донька ж виїхала до Чехії і вже 5 років від неї немає жодної звістки. Незабаром від інсульту померла і дружина, що довело Романа до п’янства, а це в свою чергу, до втрати роботи. З горя він продав квартиру і... пропив. Тож вже третій рік живе на вулиці.

„А мне не жалко! – говорить Роман – Да! Квартиру я „прогуляв”... Но сейчас я –свободен. Понимаеш?” Звичайно, важко зрозуміти психологію, внутрішній стан і логіку цього чоловіка. На забезпечення: „Не можливо бути вільним від усього, бо якщо ти абсолютно вільний – то нікому не потрібен” – чоловік відповів: „А я хочу зависеть только от законов природы”. Можливо, у дечому він таки має рацію, але навряд чи холод і голод сприятимуть філософсько-екзистенціаліським розумом, адже в такому випадку людина дбатиме, перед усім, про задоволення своїх першочергових потреб.

Повертаючись, побачила картину ще більш вражаючу: в районі автовокзалу на землі (підіславши лише тоненьку картонку) сидів хлопчик, одягнений явно не по-сезону. Придивившись можна було побачити молоду жінку і чоловіка-інваліда, які знаходились неподалік і спостерігали за ним, час-від-часу забираючи у малюка гроші. З огляду на реакцію – це були знайомі йому люди. Спостерігаючи за цим, якось не доречно звучали Декларовані норми загальновизнаної Конвенції прав дитини.

Люди ж усе йшли і йшли. А малюк продовжував довірливо дивитись на них очима кольору неба...

Мирослава Крупенко,
Рівне.