Рівне:

Створення та просування сайтів

Чужої біди не буває

Суспільство 09-сер, 2007, 16:519 prov 1 096
Не стала винятком весна, коли годувальник поїхав заробляти кошти на омріяну оселю. Сім’я існувала на невеличку мамину зарплату – вона працювала шкільним секретарем у місцевому навчальному закладі. Діти стали помічати, що їх ненька нездужає, пропонували звернутись до лікаря, але вона відмахувалась, мовляв, не зважайте, минеться... На роботі також зауважили, що зі здоров’ям пані Валентини не все гаразд, і тому директор крізь пальці дивився на дрібні порушення трудової дисципліни, коли працівниця, посилаючись на погане самопочуття, раніше просилася з роботи. Очікуваного покращення здоров’я не наступило і діти відвезли рідненьку до лікарів. – Привезли надто пізно, – співчутливо сказав лікар рідним, які з надією чекали його вердикту. Догляд за важкохворою ліг на плечі старшої Марини, якій доводилось піклуватися ще про менших школярів. Родина не втрачала надії на одужання приреченої жінки, тому все до копійки тратилось на купівлю дорогих ліків. Не залишались осторонь рідні, знайомі, працівники школи. Народний вислів «біда ніколи не приходить одна, а приводить за собою не одне лихо» родина Шнайдерів пізнала на собі сповна. І таким лихом стала пожежа, яка залишила важкохвору жінку та її дітей на вулиці грудневого зимового вечора. Діти до подробиць пам’ятають той грудневий вечір, коли родина зібралася разом біля теплої грубки. Меншенькі школярі Оля та Саша учли уроки, Марина давала хворій ліки. На незрозуміле потріскування, схоже на падаючий град, звернула увагу хвора, висловивши здивування про те, чи може серед зими падати град. Марина вискочила на вулицю. Від побаченого дівчина ледь не втратила свідомості: смолоскипом палав дах старенької оселі. Вискакували – хто в чому був. Встигли витягти хвору неньку. На крики про допомогу збіглись люди, прибула пожежна – вогонь загасили. Майно, що не встигло згоріти, було вщент залите водою, до ранку воно перетворилось на льодяні глиби, від яких тхнуло димом. Прихисток погорільцям надали близькі родичі. Пережитий стрес дався взнаки – серце важкохворої жінки не витримало і її не стало. Діти намагались розшукати тата через бабусю і повідомити йому трагічну новину. На це бабуся відреагувала досить холодно, порадивши батька не розшукувати і не чекати, а про події, які відбулись, вона обов’язково його поінформує… Доля дітей, які одночасно лишились без даху та батьківської опіки, сколихнула все селище. Ініціатива дітей в дитбудинок не віддавати, а зібрати кошти та купити їм будинок, надійшла зі школи, де працювала мама дітей та навчаються менші. Від оселі до оселі ходили прохачі, збираючи кошти сиротам. – Не було ні однієї людини в Степані і в навколишніх селах, яка б відмовила, – розповідає Василь Гоч – директор місцевої школи, координатор збору коштів. Демонструючи велику папку, в якій зібрано документальне підтвердження людської доброти, говорить, що такі вчинки людей не купуються, вони йдуть від бажання посильної допомоги ближньому, а це в крові нашого народу. Не залишились поза увагою і державні громадські організації районного та обласного рівня. Коли була зібрана необхідна сума, виникло питання: купувати оселю чи відбудувати стару. Старожили не радили на згарищі відбудовуватися – діти дослухались мудрих порад і дали згоду на купівлю будинку в іншому місці. Розраховувати на те, щоб купити добротний будинок в Степані, не доводилось, оскільки ціни в селищі «кусючі». Тому на нараді вирішили купити оселю в сусідньому селі, де вартість житла дещо менша. Кошти, що залишились, витратили на проведення газу та купівлю меблів. – Школа взяла повністю під свою опіку дітей-сиріт: шкільний одяг, ранці, зошити, олівці, харчування – це клопоти школи, – розповідає директор. Селищна рада позбавила татуся-зозулю батьківських прав, але для призначення опікунства потрібна його персональна згода або відмова. На жаль, він не бажає з’являтися до рідних дітей, тим самим позбавляючи їх матеріальної допомоги. В той же час квитанція на виплату боргів горе-батька надійшла на адресу дітей. Діти задоволені новою оселею. Найменший Сашко на питання, скільки ж у будинку кімнат, не задумуючись, відповів, що вісім. – У цей перелік увійшли кухня, коридор та веранда, – внесла корективи в підрахунок брата Марина. Сашко з гордістю заявляє, що має свою кімнату з письмовим столом, що сестра готує смачні страви у вихідні. А також додав, що дім стереже його улюблений пес Рекс, який оберігав стару домівку. Оля старша за брата на декілька років. Вона помічниця по господарству: город прополоти, в домівці прибрати – це її клопоти. Найстаршому брату, 22-річному Анатолію, доводиться матеріально забезпечувати родину – тому щовесни його шлях пролягає на заробітки. – Діти живуть не в розкоші, але вони разом. Заслуга в цьому людей, – резюмує директор. – Подякуйте від нашого імені всім. Низький їм уклін, – прохає Марина.

Лідія ДАЦЮК,

смт. Степань, Сарненський р-н.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору