Афганець виконав обітницю

Влітку минулого року у Севастополі проходив п’ятий телерадіофестиваль “Перемогли разом”. Там було представлено майже 300 робіт із 10 країн. Лише в номінації “Бойове братерство” журі переглянуло 24 фільми. Фаворитами вважались програми із Москви, Пекіна, Софії, Мінська – і тим приємнішою виявилась перемога журналістів із Рівного. Їхній фільм “Зламане крило душі” визнано кращим. Це хвилююча розповідь про нелегку долю колишнього воїна-інтернаціоналіста, який не лише пройшов смертельне афганське пекло, але й сповнив обітницю дану в непривітних горах Гіндукушу.
Не думав хліборобський син з Великої Волосянки Старосамбірського району Іван Поляниця, що доведеться йому стати учасником подій в чужій стороні, свідком смерті друзів-однополчан, пізнати підступність мусульманського світу, переконатись у брехливості комуністичних ідеологів. Коли відбував на війну в азійську країну, то вважав себе визволителем й інтернаціоналістом. Однак 16 місяців служби в північному Кундусі вистачило, щоб усвідомити себе окупантом і чужинцем. Подвійною виявилася мораль кремлівських вождів, отців-командирів, які, не вагаючись, послали на заклання лише з України 150 тисяч молодих людей. Десятирічна бійня “скосила” з них понад три тисячі, ще сім тисяч повернулись скаліченими. Це тепер підраховано: загальні людські втрати заради примарного престижу СРСР становили 14 тисяч 453 особи, зокрема померли від ран та хвороб майже п’ять тисяч. А за кожною страшною цифрою – горе невтішних батьків, котрі не дочекалися рідних кровинок. І чи зможуть ордени та медалі замінити згорьованим матерям втрачених синів?
Жертви вимагали помсти
Закінчивши середню школу, Іван Поляниця встиг попрацювати рік у рідному селі. Армійську службу розпочав в “учебці” у Бердичеві. Між собою солдати поговорювали, що, можливо, доведеться бути в “закордонному відрядженні”. І однієї ночі піднятий за тривогою підрозділ мотострілків доправили в далекий Ташкент. Кількаденна акліматизація в узбецькій столиці запам’яталася настирливим напучуванням політпрацівників про “високу довіру Батьківщини виконати інтернаціональний обов’язок щодо захисту завоювань дружнього афганського народу в його боротьбі з зовнішньою агресією”, про “правила поведінки “шураві” (так звали афганці радянських військових) у сусідній країні”.
Транспортні літаки швидко “перекинули” чергову партію “гарматного м’яса” через гори. В обличчя вдарило гаряче повітря (температура влітку сягає плюс сорок градусів), рідка рослинність гірських схилів. Обабіч асфальтівки очі різали до білого випалені сонцем піски та вилизані сезонним ураганним вітром скелі. Під гімнастеркою сповзали струмочки липкого поту. Таким було перше враження навідника бойової машини піхоти про місце нової служби.
“Старики” швидко ввели в курс справи поповнення. У горах потрібно дихати носом, а то й цистерни води не вистачить – розпечене повітря геть висушує бронхи. Щоправда, інколи на мить вдавалось зануритись у льодяний гірський потік і отримати порцію прохолодної свіжості. Ось тут і підстерігали душмани зморених спекою солдатів. І привозили в гарнізон вбитих мотострілків. Та в жодні порівняння не йшли ці жертви із закатованими, яких знаходили на гірських стежках. Ще й зараз ввижається землякові, як із мішковини вивалюється закривавлена голова з порожніми очницями та відрізаним язиком, а коли труп намагались підняти, то з розпоротих грудей випадали обрубки рук та ніг.
– Страшними сторінками в історію підрозділу ввійшли “зачистки” кишлаків, — розповідає колишній афганець. — Бійці витягали з глиняних хиж переляканих жінок, дітей, старих. Після автоматних черг росли гори трупів: не дуже розбиралися, хто правий, а хто винний. Власне, командири й не намагалися зупинити розлючених підлеглих, тому зло народжувало нове зло. Бо жертви вимагали помсти...
Зостанусь живим –
стану священно-служителем
Пустеля знову зустрічала палючим сонцем, клубами пилу. Кожен вдих гарячого повітря обпалював легені, а суховій безжалісно мордував “шураві”. Хмари пилу, які здіймали машини, затуляли сонце. Водії, намагаючись вхопити ковток чистого повітря, збільшували відстань між машинами. Колона розтягувалась на декілька кілометрів і ставала легкою здобиччю “господарів гір”.
У Афганістані час вимірювався днями. Прожив день без напасті – добре. Справедливо день рахували за три. Чи не тому переважна більшість воїнів ставала віруючими, благала Всевишнього про помилування. І сержант Поляниця перед черговою операцією на річці Кокча, де поліг не один екіпаж, дав обітницю: “Якщо зостанусь живим, то стану священнослужителем”. Зоставсь живим земляк, хоч і отримав тяжке поранення. Два місяці пролежав у Ленінградському лазареті. Контузія і тепер дає про себе знати.
Та настав день, коли сержант зняв запилену гімнастерку. Вдарила об поли матуся пані Устина, побачивши в чорному чубі сина густу сивину. Закінчив пан Іван Дніпропетровський інститут інженерів транспорту, 13 років відпрацював на Рівненській залізниці. Якось у рідному селі випадково зустрівся з русявою Надійкою, котра стала вірною супутницею в життєвих клопотах. Спершу молодята раділи первісткові Андрійку, потім ненька співала колискових Мар’янці.
Якось наснились колишньому воїну-афганцю друзі-однополчани і нагадали про дану обітницю. Мовляв, невідмоленими зосталися полеглі, та й паству треба вчити добру, милосердю. Молодий чоловік став студентом Луцької духовної семінарії.
На стіні храму –
прізвища загиблих
Отець Іван служив у Золотіїві, Тучині, нині має парафію в Рівному. П’ять років тому став настоятелем храму святого Миколи Чудотворця, що на вулиці Словацького. Пастви в приході поки що небагато, переважають люди похилого віку.
На одній зі стін храму розміщені прізвища 104 земляків, які загинули в інших державах. І це не випадково. По-перше, отець Іван – сам інтернаціоналіст, по-друге – архієпископ Микола Марликівський – покровитель воїнів.
За сумлінне виконання пасторських обов’язків настоятель храму удостоєний кількох духовних нагород, зокрема митри. Але панотець вважає, що зробив далеко не все. Храм поки що не має дзвонів, потрібно придбати дещо із церковних речей. Член обласного комітету воїнів-афганців піднімає питання перед міською владою про виділення землі під розбудову церкви для воїнів-інтернаціоналістів. А головне, ще активніше пропагуватиме серед прихожан милосердя, щирість, відданість рідній вірі, аби протистояти психотропній атаці, що звідусіль насідає на простого вірянина. А від можновладців буде вимагати належного ставлення до тих, хто морально постраждав, котрі фізично скаліченими повернулись додому з чужих країн.
Письменник Анатолій Рибаков справедливо зауважив, що загине все, а любов залишиться. Панотець додає: “Особливо, коли любов ця Христова йде від глибокого переконання, щирого серця”.
Василь ЯНОШІ,
Рівне.