Зоставсь юнак навіть двадцятилітнім

Леоніда Кононюк живим сина з армійської служби так і не дочекалась. Можна зрозуміти нелегку місію тодішнього корецького районного комісара Володимира Шевченка, якому випало повідомити батькам страшну звістку, приготуватись до зустрічі „чорного тюльпана”, в якому привезли тіло Андрія з „незрозумілої” війни на чужій афганській далині.
Кореччина відправила виконувати „інтернаціональний обов’язок” у гірську азіатську країну 56 юнаків. І чотирьом із них не судилося повернутись на рідне Полісся.
Андрій Кононюк – виходець із шанованої працьовитої родини. З юних літ любив священну батьківську землю, пишався, що оточене зусібіч віковічними лісами село з багатозначною назвою Козак згадується в писемних пам’ятках ще у 1586 році.
Граючись із ровесниками у „війну”, бачив себе серед козаків полковника Чорноти, які брали приступом Корецький замок, народних месників, котрі не давали спокою німецько-фашистським зайдам.
Але спочатку були школа, технікум. Його класний керівник Євгенія Гичун згадувала, що Андрійко був тямущим, слухняним, мав чудову пам’ять, усім цікавився. Відтоді збереглися його Похвальні листи, свідоцтво про закінчення восьмирічки, де лише відмінні оцінки.
Єдине, що завдавало юнакові прикрощів – власна невиразна комплекція. Ставши студентом Рівненського сільськогосподарського технікуму, поставив за мету підрости й змужніти. Заняття спортом, відвідування секцій були недаремними. Добився свого, на канікули в рідне село приїжджав уже не „хиляк”, а високий широкоплечий молодий чоловік. Отримавши диплом, працював техніком-будівельником у колгоспі імені Чапаєва. І зараз скупий на похвалу його голова Володимир Здоріков підтвердить, що Андрій Кононюк був здібним майстром, згуртував колектив однодумців, відзначався у масових заходах. І багато читав. Небагато попрацював, та чимало встиг.
Проводжали молодого спеціаліста восени в армію в обох селах. Гордився пан Федір, що виріс у сім’ї захисник Вітчизни. Вибравши хвилину, батько мовив новобранцеві: „Служи, щоб мені не доводилось червоніти за тебе. Дав слово – дотримай, прийняв присягу – ніколи не порушуй!” Мати ж, дивлячись на змужнілого сина, змахувала непрошену сльозу, мовчки „планувала”: „Повернеться після армії Андрійко, найпершу сільську красуню візьму за невістку, дочекаюсь гарних онуків”. А ще він тоді посадив у дворі калину. І мовив до неньки багатозначно, мрійливо гладячи гнучке стебло: „Дивитиметеся на кущ – згадуватимете мене”. Росте біля тину червона калина в обійсті і зараз – гіркою пам’яттю про сина-одинака.
Випало поліському хлопчику служити в Ташкенті. У підрозділі швидко помітили старанність воїна, невдовзі на погонах носив нашивки сержанта. Хотіли залишити його в частині, та не ховавсь, як дехто, за спинами бойових побратимів, тому писав батькам: „Не один я тут служу, і мені соромно буде перед собою, якщо не буду в Афганістані”.
Це тепер ми знаємо, що серед посланих в людську м’ясорубку в ДРА найбільше було чомусь українців – аж 150 тисяч хлопців стали „гарматним м’ясом”. Відомо, що понад 3 тисячі з них загинули, ще 7 тисяч повернулися скаліченими, а 2 тисячі потрапили в полон, пропали безвісти. А тоді „власть імущі” пафосно-патріотично промовляли з високих трибун, закликаючи „життям доводити відданість Батьківщині на багатостраждальній афганській землі”. Але щось не дуже посилали туди власних синів „виконувати інтернаціональний обов’язок перед братніми народами”. За прикладом далеко ходити не треба: серед 56 воїнів-корчан, які воювали з душманами, не було жодного сина керівника хоча б районного рангу. А Молох війни робив свою чорну справу.
...Літо 1987-го навіть за місцевими мірками видалось напрочуд спекотним. Палюче сонце посилало на землю гострі, немов розпечені голки, промені. Здавалось, плавилося каміння, чахлі кущики в’янули на очах, навіть у затінку дерев не було рятівної прохолоди. Того червневого дня бронетранспортер за сигналом тривоги зайняв звичне дозорне місце в голові колони, мав забезпечити надійний зв’язок із підрозділом. Сержант Кононюк працював з апаратурою. Зупинились біля прямовисної скелі. Радист присів біля транспортера. На думку прийшли рядки з листа, надісланого днями додому: „Подумки лину до рідного Козака. Як ви там? Згадую нашу криницю з найсмачнішою у світі водою. Навіть у горах не пив такої. Хочеться побачити все: налите важким зерном колосся, пройтись босоніж по травичці. От би попасти додому на жнива...”
Свист снаряда через якусь хвильку переріс у страхітливе ревище, від якого, здавалось, здригнулася не лише бойова машина, а й посунулись гори. Сотні дрібних осколків смертоносними жалами розлетілись навколо. Хмара диму й піску застелила криваво-червоне сонце. Попадання снаряду було точним. Прикриті бронею товариші пізніше знайшли нерухоме тіло сержанта: лежав, широко розкинувши руки, ніби намагався захистити хоч невеликий шматок землі від немилосердного вбивчого металу. Пораненого в голову Андрія в лазареті навіть досвідчені медпрацівники не змогли витягнути з обіймів смерті.
Здається, пізніше було все звичне у таких випадках. Високі ратні нагороди – орден „Червона Зірка” та медаль „За бойові заслуги”; відкрили навіть іменний фонд вчорашнього воїна-інтернаціоналіста, куди перераховували кожного кварталу денний заробіток молоді виробничники річецького колгоспу; на школі, де вчився Андрій, встановили меморіальну дошку, його іменем назвали піонерську дружину восьмирічки; із 25 по 30 січня щороку проходив Тиждень пам’яті героя, кошти від якого йшли на допомогу дітям-сиротам. Не було тільки найголовнішого для матері – сина.
Вдова називала „другим сином” начальника автошколи Володимира Шевченка, котрий пособляв вирішувати домашні клопоти. Та ще приходили учні, просили бути мужньою, дякували старенькій за те, що зростила чудового сина.
Виросли на могилі Андрія стрункі білокорі берізки, йому б 26 січня виповнилося 40 літ. У день його народження до посадженої хлопчиком калини прилетіла зграйка червоногрудих птахів. Наклювались примерзлих терпких ягід, гарно звеселили вдячною піснею обійстя. Можливо, в котрогось зі снігурів уселилась синова душа, і пісня ця – його щире вітання односельцям із незвіданих інших світів?

Василь ЯНОШІ,
Корецький район.