Примарне життя

Вечірній Берлін. У суботу ввечері зазвичай на дорогах тихо. Німці свої вечори проводять переважно в кафе, ресторанах, фітнесах, кінотеатрах або ж вдома. Тієї суботи ми з другом домовилися піти в ресторан. Там мали зустрітися з його знайомими. В італійський ресторан “Жобулє” прийшли всі вчасно, окрім однієї пари. Згодом Оксана із Хансом приєдналися до всієї компанії. Першим моїм здивуванням було ім»я цієї 35-річної жінки, та згодом увага зосередилася на іншому.
Оксана розгублено дивилася на всіх учасників трапези. Час від часу поглядала на мобільний телефон, потім посилала смс-повідомлення, знову отримувала і так далі. Після кожних таких віртуальних спроб спілкування на неї дивився її чоловік, але не закоханим поглядом, ні. Ханс мімікою давав жінці зрозуміти – припини! Тоді вона робила штучну посмішку і вдавала, що вона найщасливіша дружина найуспішнішого бізнесмена...
Через деякий час вдалося поспілкуватися із Оксаною. Виявилося, що вона з України. Хоча чоловік старанно намагається це приховувати, але у вузькому колі друзів Ханса знали, що то за Оксана і звідки вона приїхала. Та ще й далека від ідеальної німецька мова все-таки “здавала” жінку, що вона – не німкенія. Чому чоловік цю істину не надто розповсюджував, я й досі не зрозуміла. Хоча нині серед німців популярно одружуватися з росіянками та українками. Але зараз не про це. А про Оксану. Як так сталося, що молода жінка із провінційного містечка опинилася у столиці Німеччини? Молода, красива, розумна, але без права голосу...
З самого малку дівчина не звикла отримувати дорогі подарунки, бо cім»я жила досить скромно. Оксана виросла без батька, а окрім того, мала ще двох молодших братів, які також чекали від неї допомоги. Тому закінчивши інститут, пішла працювати вчителем. Викладала інформатику в середній школі. Особисте життя не склалося, бо на це завжди не вистачало часу. Коли матір пішла на пенсію, стало ще складніше, потрібно було допомагати меншим братам. Згодом вони виросли та мали уже власні сім»ї. Час летів, а Оксана залишалася сама. Одного вечора, коли засиділася на роботі, вирішила поцікавитися сайтами, в яких розміщенні шлюбні знайомства. Оголошення, які її зацікавили, вирішила перекласти із словником, щоб точно знати, кого шукати.
У рубриці “Він шукає її” Оксана звернула увагу на оголошення Ханса, бо воно найбільш її вразило. Його зміст вона ще пам»ятає, бо досі має огигінал. Виглядає воно таким чином: “Романтик, спортсмен, любить подорожувати. 38 років, елегантний, спортнивної статури, полюбляю гольф. Приватний підприємець. Працюю ще за кордоном. Шукаю жінку 33-39 років, привабливу, із різнобічними захопленнями, яка готова до серйозних стосунків”. Що ж ще потрібно для наївної жінки, котра втомилася від самотності і хоче краще жити, ніж нині.
Коли вони обмінялися фото та мали кільканадцять дзвінків, Ханс сказав, що закохався. Оксані це теж здалося коханням. Авжеж, коли ж вона ще мала скільки уваги, отримувала час від часу квіти, подарунки поштою? Оформлення візи не забрало багато часу в Оксани. Бо поїхати в Німеччину одружитися з німцем простіше, аніж потрапити туди на заробітки. До повного щастя залишилося кілька днів. Валізи спаковані, матір хвилюється, вже й старість не за горами, але добре розуміла, що допомога грошима їй теж потрібна. Не жити ж дочці на мізерну зарплату в панельному будинку, де постійно відключають воду і тепло.
Оксана була осяяна щастям, її життя змінилося, вона поїде до Німеччини і буде жити, як їй заманеться. Заплющуючи очі, вона вже бачила той будинок, де жив Ханс, ту машину, яку він їй купив, дорогоцінні подарунки і головне – його увагу.
Така вже наша українська звичка – вважати, що життя десь там, за кордоном, краще. Що варто перетнути кордон, і гроші вже падатимуть з неба. Що добре жити і брати від життя все можна тільки деінде. Звичайно, за кордоном можливостей добре заробити є набагато більше ніж на Україні. У цьому немає сумніву. Якщо ви гідно оцінили себе, свої таланти, знаєте добре мову, маєте міцні нерви, ви можете й отримати перспективну роботу. В іншому випадку доведеться перебиватися заробітчанським хлібом – виконуючи важку й брудну роботу, яка в свою чергу оплачується за значно вищим тарифом, ніж на Україні. Оксана ж просто хотіла щастя, уваги. Але її мрії розійшлися із реальністю. І це вона відчула, проживши у Берліні уже кілька тижнів. Вишукані ресторани й оточення чоловіка не давали їй відчуття захищенності, дорогі подарунки чоловіка не робили її щасливою, бо хотілося кохання й уваги, її не заспокоювало влаштоване життя та цілі дні відпочинку, вона була без настрою, коли хотіла щось сказати, але німецькою пояснити не могла. Вона була здивована, що на кухні складає посуд не так і що у будинку все лежить не так. Оце “не так” постійно супроводжувало Оксану. Але дверима вона не гримне, не має права, і доводиться знову миритися і знизувати плечима, промовляючи: “Пробач!”
Чоловік ішов, а точніше їздив своїм джипом на роботу о 8 ранку, а повертався пізно ввечері. Жінка звичайно залишалася вдома. Хоча Ханс їй залишав гроші та казав, що можна сходити погуляти туди-сюди, але наодинці вона не хотіла. І так тривало кожен день. В Оксани настала депресія. Ханс постійно вчив її хорошим манерам та мало не показував, як вона має посміхатися його партнерам та друзям, красива ж бо була. Жінка вже було подумала про повернення на Україну, але розлучення вона не дочекається, та що її чекає на Україні – старенька матір, яка чекає допомоги? Вона ні в чому не відмовляла собі, але не мала найголовнішого – уваги і кохання.
А що вона очікувала? Приманка до дешевого сиру зробила свою справу. Вона шукала щастя, але потім зрозуміла, що не гроші їй потрібні, а кохання, увага, діти.
Оксана і досі живе із своїм чоловіком. Він каже, що кохає її, але жінці здається, що це щось не те. Він будує кар»єру, а вона хоче тільки одного – уваги. Штучне щастя, хай таке. Оксана каже, що вже звикла...

Аліна ФЕДОРОВИЧ,
Берлін.