Чужий син

Понад двадцять років тому молода рівненська вчителька Оксана познайомилася зі студентом інституту водного господарства Назаром. Невдовзі короткочасне сердечне захоплення переросло у палке кохання. На той час наречений жив у тісному студентському гуртожитку, а стипендія була його єдиним засобом для існування. Проте це аніскілечки не стурбувало дівчину: на двох із матірю вони володіли половиною будинку на Басовому Куті і загалом мали непогані матеріальні статки. Отож, вирішила Оксана, якось воно буде. Через оте «якось» вона й не звернула уваги: Назар, перед тим як запропонувати їй руку і серце, прискіпливо оглянув будинок, господарство, город майбутньої тещі. Поцікавився також, як можна найшвидше зробити прописку, щоб після закінчення інституту не розподілили в глибинку. Оксана ж була закохана і щаслива. Їй мріялося, що все влаштується, головне, що вони разом.
Після одруження Назар почав працювати в одній із будівельних організацій Рівного. До половини будинку додалася друга половина, поновилися меблі, стіни, підлогу прикрасили пишні килими.
Тим часом, «обрісши пір’ям», розповнілий чоловік раптом почав помічати у супутниці життя все нові й нові недоліки: то вона дратівлива, то жадібна, то дріб’язкова. Крім того, прожили чотири роки, а Оксана так і не змогла завагітніти. А їй дуже хотілося догодити чоловіку, утримати біля себе. Вихід із становища підказала мати Назара: візьміть дитину з дитбудинку. Оксана вхопилася за пропозицію, немов потопаючий за соломинку...
… Вона думала недовго. Два хлопчики, уже охрещені щемким словом “сироти”, лежали перед нею. Оксана мимоволі здригнулася: він схожий на мене. І щось невидиме штовхнуло її до одного із малюків. Легкий білий згорток замовк на руках у Назара. Мовчав і чоловік. Віднині хлопчик став Сергієм — на честь батька Оксани. Назар тільки повів плечима...
Спочатку все йшло нормально. Принаймні, так здавалося. А потім почалася життєва проза сварки, взаємні образи, які відбувалися на очах хлопчика, котрого вони назвали своїм сином. Одна батальна сцена змінювала іншу. Поєдинки йшли через холодильник, телевізор, диван, чайний сервіз... Разом придбана половина будинку то ділилася навпіл, то — на чотири частини.
Позиція Назара була простою. Цей поважний “джентльмен” до офіційного розірвання шлюбу уже давно плюнув і на Оксану, і на Сергійка: у нього була вже інша жінка і незабаром мала з’явитися своя дитинка, власна.
Оксана вирішила відразу змінити прізвище сина, щоб нічого не нагадувало їй про осточортілого колишнього чоловіка. Із цієї миті й почалася трагедія Оксани як матері. Здавалося б, розчарування в Назарі, невдале сімейне життя підказувало найпростіший і надійний вихід: шукати у синові опору, віддавши йому всю материнську любов. Але вже на суді Оксана знічев’я підкреслює, що Сергій не її рідний син, а всього-навсього прийомний.
Зовні ніби все складалося нормально. У Сергія в кімнаті були дорогі подарунки, в тому числі й комп’ютер. Оксана ні на крок не відходила від сина. Всіх його друзів знала, у всіх дома побувала, із батьками розмовляла, з’ясувала, що за люди...
Але у свої шістнадцять років Сергій боїться матері, вона, наприклад, ні з сього ні з того може на нього підняти руку. Познайомився Сергій із дівчиною. Проводжаючи її додому, він якось затримався. І що? Після бурхливого з’ясування обставин Оксана збирається “порозмовляти” із батьками юнки.
Все було в оселі Оксани і Назара, крім кохання. Очевидно, чогось бракувало для його розквіту. Вона вирішила: хочу сина. І цим самим переплутала мету із засобами: нова людина — мета любові, а не навпаки. Минулої зими після чергової безсонної ночі мати вранці виставляє сина за двері: “Забирайся до батька, нехай він далі з тобою мучиться!». І це без будь-яких причин.
Назар же далі порога Сергія не пустив, хоча й зустрів грайливо-нахабно: “Дозвольте поцікавитися, молодий чоловіче, хто ви такий? Прізвище у вас, якщо не помиляюсь, мамине? Мені сина із чужим прізвищем не треба!”. Довелося зганьбленому юнаку повертатися додому. А куди подінешся ?!
Проте сам Сергій має добру вдачу і впевнений: і мати, і батько для нього рідні. Він навіть шкодує їх, хвилюється, що в їхніх долях все так недоладно сталося…
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.