Двічі пройшов крізь пекло Афгану

«Похід» в Афганістан пізніше визнали помилковим, його засудили навіть на високому рівні. Марними виявились великі людські жертви та економічні затрати — Радянський Союз не зміцнив, а втратив позиції в цьому регіоні. Так вважає і дубенчанин Микола Тильман, якому випало двічі пройти пекло Афганістану.

Служив прапорщик авіатором у древньому граді над Іквою. Напровесні 1983 перед строєм зачитали наказ командування, що на основі договору від 5 грудня 1978 року між СРСР і Демократичною Республікою Афганістан про дружбу й співробітництво та надання військової допомоги в разі загрози, відбути в ДРА для захисту квітневої революції та виконання інтернаціонального обов’язку.

— Серце забилось частіше, коли почув своє прізвище. Бо вже доходили чутки (бійня тривала четвертий рік) про нечувані звірства душманів, підступність мусульманського світу, зростання опору тамтешній владі. Але наказ треба виконувати. Між тим, ніякої демократичної революції в квітні 1979 року там не було, стався звичайний політичний переворот. Нові керівники, розуміючи хиткість свого становища, покликали на поміч сусіда. По суті, СРСР втрутився у громадянську війну, що відбувалася в країні. Але офіційно підносилось це як захист державних інтересів Союзу, бо захищаємо південні рубежі від світового імперіалізму. Мовляв, якщо на вершині гори Гіндукуш поставити пускову установку, то вона дістане і до Льодовитого океану. А ще переконували завтрашніх воїнів-інтернаціоналістів, що ми попередили американські війська на лічені години. Власне, ми так були налаштовані, так виховані, так переконані, що водночас допоможемо афганцям будувати нове життя.

Не хотілось розлучатись із сім’єю, десь підсвідомо витала думка: «А що я там забув?», боязнь, що скосить випущена з укриття душманська куля. Кількаденна акліматизація в Ташкенті. На політзаняттях воїнів знайомили з економікою, історією, політикою, культурою Афганістану. Для багатьох стало відкриттям, що столиця Кабул вперше згадується в ІІ столітті, що в цій країні перехрещувалися караванні шляхи з Середземномор’я в Індію, Китай, що в ній мешкає чимало народів, народностей і національностей: пуштуни, таджики, хазарейці, гараймаки, гільзаї, туркмени. Цікавими виявились і традиції афганців, скажімо, ревниве ставлення до честі жінок, яких потрібно всіляко захищати, навіть ціною власного життя. Мобілізовані «відкривали» країну, де мали «розвивати почуття дружби та національної солідарності з народами ДРА».

І ось Кундуз, окрема ескадрилья «вертушок». Скоро 32-літній дубенчанин переконався, що доведеться мати справу з хитрим, добре вишколеним і озброєним ворогом. Саме — ворогом. Бо хоч в Афганістані знаходилися радянські військові та партійні радники, під охороною перебували аеродроми та інші важливі стратегічні об’єкти, прибульців багато що дивувало і бентежило. Добре, не можна зупинити пустельних суховіїв, що заліплювали очі, вуха, ніс піском, жбурляли в обличчя дрібні камінці. Але чому ні на йоту не зменшилась ненависть більшості населення до «шураві»? Досить було вимовити слово «комуніст», як бліднув, скреготав зубами співрозмовник, хапавсь за кинджал (на місцевому діалекті «комуніст» означало «Бога немає»). Не хотілось, аби союзників вважали найманцями-окупантами, а обставини складались, так, що радянці такими ставали.

Микола прослужив у Кундузі півтора року. Брав участь у різноманітних операціях, що чередували одна за одною, тривали іноді по кілька днів. Супроводжував колони, що підвозили продукти, боєприпаси, прикривав підрозділи на марші до позицій, брав участь у «згортанні» радянських застав під час їх заміни. І ремонтував бойові вертольоти. Йому поталанило вижити, хоч і був поранений, довго лікувавсь у Кабульському лазареті. Успіх операцій багато в чому залежав від командування підлеглими, його вміння правильно вступити в бій, вийти з бою. Про операцію насамперед судили за втратами.

З сумом згадує, що 21 авіатор ескадрильї загинув, а 15 чоловік були поранені. Наші втрати були відчутними. Це, в свою чергу, породжувало, можливо, й безпідставні лють і жорстокість «шураві». Часто траплялося, коли за вбитих радянських військовиків відповідало мирне населення: вирізували, вистрілювали, спалювали цілі кишлаки. На твоїх очах вбивали близького друга. Душмани знущались над взятими в полон членами льотного та обслуговуючого складів (не раз знаходили обезголовлені трупи на караванських стежках), з кулеметів косили чужинців у Пишеварському таборі. От і налітали на глинобитні поселення бійці, в яких здавали нерви, щоб «полякати духів», яких там і близько не було. Злість народжувала злість…

Вернувсь додому Микола Тильман, помаленьку відходив від побаченого і пережитого, розповідав при нагоді про дружбу, випробувану в боях, — як вертолітники виручали десантників. І не гадав — не думав, що доведеться ще на два роки повернутись у пекло. У 1987 відправили його в Афганістан як досвідченого механіка. Випало служити в Джелалабаді. І не вина інтернаціоналістів у тому, що тодішні політики посилали вбивати людей чужої країни і водночас ставати «гарматним м’ясом» своїх.

Чим запам’яталось нове перебування в гірській країні? Борщ — у консервних банках, картопля, морква, буряк, цибуля — сушені. Пили «Боржомі», що швидко випаровувалась із тіла при спеці 40 з лишком градусів. Аби врятуватись від дизентерії, гепатиту, інших недугів, кип’ятили воду з верблюжою колючкою; вода ставала гірка, жовтуватого кольору, та була гарним антисептиком. Постійні «тривоги» (нерви нагадували натягнуту струну), несподівані ситуації (хоч їх підсвідомо чекали завжди), шукання відповіді на питання: «Що ж це за допомога, кому вона потрібна?». Захоплювали душманські склади боєприпасів, знаходили там не лише виготовлені в США установки «Стінгер», а й радянські ракетні комплекси. Тодішні політики СРСР сповідували подвійний стандарт: однією рукою надавали афганцям допомогу, а іншою — продавали Єгипту зброю, звідки вона надходила душманам. До речі, точнісінько так діяли й американці: літаки їхні з ракетами «наводили порядок» — і посилали гуманітарку.

На кожній війні заробляють чималі гроші. Афганістан виявився не такою вже бідною країною. У кишлакових дуканах-магазинах можна було купити модні спортивні костюми фірм «Адідас» і «Пума», сучасну аудіо- та відеотехніку. І це тоді, коли вдома солдати раділи приймачу «Маяк», що вважавсь у Союзі престижним. А що вже казати про «чарсу» (марихуану), героїн, котрих там вдосталь на кожному кроці. От і починали військовослужбовці займатись «комерцією»: в Афганістан — горілку, в Союз — дублянки, наркотики. Це все гроші, що потужним струменем стікали насамперед у кишені ділків-торгашів, які не вельми задумувались над цінністю людського життя.

Та все колись кінчається. Пан Микола нагороджений медалями «За бойові заслуги», «Захисник Батьківщини», «За вислугу років», кількома афганськими відзнаками. Гордий, що допоміг акліматизуватись дубенчанам Ярославу Потрубейку та Миколі Рижому, котрі теж відбули «тривале відрядження і вийшли в запас». В рідному місті трудиться на овочево-сушильному заводі оператором котельні. Пенсія в старшого прапорщика невелика. Прикро, бо ветерани війни в Афганістані — одна з найнезахищеніших соціальних верств населення. Скажімо, пенсія у підполковника-інтернаціоналіста менша за пенсію прапорщика армії незалежної України. Двічі обирали пана Тильмана головою районної організації колишніх воїнів-афганців. І він намагався підсобити тим, котрі пройшли пекло «незрозумілої» війни. Йдеться не лише про психологічну реабілітацію (в районі 18 інвалідів-інтернаціоналістів), але й про буденні речі, бо життя вже не таке й легке. А за останні десять літ лише двом учасникам війни в ДРА виділили квартири, дуже мало для них путівок у санаторії.

Герой нашої розповіді сподівається на поліпшення турботи про військовиків ще й тому, що носять погони його сини. Руслан служить у Житомирі, а молодший Андрій — контрактник у Дубні.

Вісімнадцять літ минуло з того дня, коли по прикордонному мосту пішки пройшов останній радянський воїн, герой, генерал-лейтенант Борис Громов. Колишній авіатор і тепер вимовляє слово Афганістан сумно і тривожно, немов пароль: воно багато важить у його житті. І для нього цей пароль — назавжди.


Василь ЯНОШІ,Дубно.