Анастасію лагідно кликали сестричкою

Люди, немов журавлі: настане пора – відлітають. Щоправда, навесні птахи повертаються з вирію... З кожним роком рідшають лави тих, хто в нелегку годину війни зодягли солдатські шинелі, ставали народними месниками чи підпільниками, були в смертельному двобої з жорстоким ворогом, наближаючи день Великої Перемоги.
Анастасія Чайкова не ходила в смертоносну заметіль атак, не виносила з-під куль і уламків знекровлених солдат, але все ж була безпосередньою учасницею битви з фашистськими загарбниками. Старша сестра операційно-перев’язувального блоку 2609-го лазарету всі 1418 суворих днів і ночей допомагала піхотинцям, артилеристам, танкістам, кулеметникам та саперам якнайшвидше подолати недугу, викликану пораненням, стати в стрій.
До 1940 року Настя Камбарова встигла закінчити медичний технікум, попрацювати фельдшеркою. Дочка колгоспників вправно робила перев’язки, допомагала боротись із хворобами робітникам на одному з підприємств у обласному центрі. Разом із ровесниками виходила на недільники, приймала участь у ліквідації медичної неграмотності, здавала норми ворошиловського стрільця, гордилась, коли їй доручали організовувати пересувний медичний пункт на вулиці...
Та почалась війна. Настя відразу записалася добровольцем у діючу армію, навіть мобілізаційної картки не чекала. Двадцятирічна дівчина одразу потрапила в саме пекло: Тула, Орел, Москва – віхи перших нелегких випробувань молодої санітарки. На початку 1942 року її зарахували в один із діючих підрозділів Воронезького фронту. Пригадує, як із ешелоном поранених взяла курс у тил. На беззахисний потяг-тихохід, немов круки, накинулись фашистські винищувачі. По декілька разів холоднокровно обстрілювали вагони, на боках яких виднілися білі кола з червоними хрестами. Під час одного з нальотів було поранено й Настю Камбарову.
Спершу медсестру лікували у військовому лазареті, потім вона зосталась там, щоб допомогати пораненим. Працювала майже без перепочинку. То була чи не найскладніша під час війни пора. Ворог насідав, поранених постійно більшало. Куди лише не заносили фронтові дороги невеликий, але дружний колектив “лікарні на колесах”... У Москві переформували медперсонал. У Воронежі остаточно визначилася специфіка його роботи – “черепна і кісткова хірургія”, що була такою необхідною пораненим.
Почалися нелегкі й тривожні будні військового лазарету. Хірурги по 20 годин на добу не відходили від операційних столів. Подвійне навантаження лягло на тендітні плечі сестричок, які під кінець чергувань падали з ніг від утоми. Траплялося, Настиних подруг (та і її теж) під руки виводили, а то й виносили з операційного блоку: дівчата нерідко самі ставали донорами під час битви за життя поранених солдатів. Не один із них пізніше русяву Настю лагідно кликав “сестричкою”, записував її адресу, а потім довго надсилав теплі вітання з передової.
Під час одного з чергувань познайомилася Настя зі старшиною Родіоном Чайковим. Вони зустрілися, щоб більше не розлучатись – сподобався їй урівноважений сміливий сибіряк. Незабаром приязнь переросла в щире кохання, і молодята зіграли скромне весілля.
У 1946-му приїхали Чайкови на Полісся, у древній Корець. Родіона Григоровича призначили помічником начальника місцевого гарнізону, а дружина влаштувалася операційною медсестрою в стаціонарному відділенні районної лікарні. Так і трудилася на одному місці все життя.
На пенсію пішла аж у 1992році, коли розміняла восьмий десяток. Трудовий стаж колишньої фронтовички сягнув 45 років. Хіба полічиш, скільки за цей час було недоспаних ночей, сходжених доріг, перерваних вихідних? Ніжні жіночі руки тамували біль, лагідні слова медсестри вселяли віру, професійний досвід та чуйне ставлення допомагали здолати недугу не одному пацієнтові.
Чайкови виховали трьох дітей, ще й сироті–племінниці допомогли стати на ноги. Син Валентин після закінчення інституту працював у Дубні, Тамара теж здобула вищу освіту, мешкає в Москві, а Світлана – в Тамбові.
Декілька років тому не стало голови сім’ї. Хвороби обсіли пенсіонерку, як і негаразди сьогодення. Доживає віку вона з сином, який переїхав до матері. Але не втрачає оптимізм колишня фронтовичка, вірить в краще майбутнє. Дуже прикро знати їй, як правнуки славних прадідів торгують на базарі орденами й медалями ратних днів. І не задумується такий “комерсант”, що бойові нагороди – це не просто кольорові брязкальця, а чиясь кров, чиїсь рани, чиєсь скалічене життя. Як не важко було під час війни, як не хотілося їсти, але не бачила медсестра, щоб хтось із воїнів обміняв медаль чи орден за шматок вимріяного хлібця, казанок каші, ковток спирту, кілька цигарок чи на 2-3 дні відпочинку подалі від передової. Навіть бувалі фронтовики благоговіли перед блиском і дзвоном заслужених нагород.
Фронтовичка-сестричка вчила власних дітей бути добрими й справедливими. І найбільше бажання Анастасії Чайкової – щоб усі діти, внуки і правнуки колишніх фронтовиків були такими.
Василь Яноші,
Корець.