Рівне:

Степан Куриляк вірив, що в Україні запанує справедливість

Особливий погляд 22-кві, 2010, 12:559 prov 1195
Наприкінці 70-их років минулого століття майже всю Групу сприяння виконанню Гельсінських угод було нейтралізовано. Її керівника Миколу Руденка випровадили за межі СРСР, жменьку правоохоронців розпорошили: одних органи безпеки запроторили до тюрем і таборів, інших взяли під неухильний нагляд.
Степан Куриляк вірив, що в Україні запанує справедливість

Тому В’ячеслав Чорновіл та Левко Лук’яненко розпочали об’єднувати навколо створеної політичної організації – Української Гельсінської спілки, уцілілих Лицарів Волі. Шукали патріотів, здатних включитись у мирний рух за демократизацію суспільства та боротьбу за свободу України. Були серед них і мешканці нашої області.
Перебуваючи у 1988 році в селищі Березівка Парабельського району Томської області Левко Лук’яненко писав однодумцю Миколі Середі в село Мощаниця Острозького району: „Я вельми радий, що ви готові приєднатися до нас і стати учасником УГС. Дай Боже! Ще прошу вас з’їздити до Куриляка Степана Миколайовича у місто Дубно. Тепер виконавчий комітет Спілки створює обласні філії, і ми зацікавлені в появі Рівненської філії. Побалакайте також із Миколою Яковичем Курчиком який мешкає в селі Харалуг Корецького району. Сподіваюся, що він також вступить до Української Гельсінської Спілки. Дай Боже, доброго настрою і успіхів на шляхах українізації.”
Якими ж були наші земляки, котрим довіряв, на підтримку яких сподівався багаторічний в’язень Лук’яненко?
Ці роки не викреслиш
із пам’яті
Розповідь про дубенчанина Степана Куриляка почнемо з мальовничого села Тур’є, що в Буському районі на Львівщині, де 80 років тому в сім’ї незаможного хлібороба раділи появі первістка. Після школи хлопчина закінчив Київський технікум міського електротранспорту, став працювати на підприємстві, мріяв про вищу освіту...
Але доля приготувала для галичанина нелегкі випробування. У 1945 році сім’ю Куриляків вислали в Казахстан, бо діти й батьки любили рідну землю, були національно свідомими. Якось двадятирічний Степан дав відсіч зарозумілому, хамовитому завідуючому майстернею казаху, що вельми негарно відгукнувся про християнський Великдень. За цей прояв „антирадянської пропаганди” поселенцю-західняку „припаяли” 10 років тюрми. Так вперше юнак пізнав „принади” таборів Томська та Норильська.
Звільнили у 1955-му після смерті „батька всіх народів”, та на волі також був невільником. Влаштуватись на роботу не міг, бо „неблагонадійному” знущально заявляли: „У нас таких мудрих не люблять!” Якось не стримався, висловився різко на адресу всесильних можновладців. Знову заслання на 5 років.
Пізніше вдалося влаштуватися робітником на Дубенському цукрозаводі. Одружився, радів народженню сина. Тільки б жити і Бога хвалити. Але через три роки Степана Куриляку знову засудили за “антирадянську пропаганду”. Там і познайомився з відомими радянськими дисидентами Синівським і Даніелем, українськими правозахисниками Левком Лук’яненком, Михайлом Горинем, Юрієм Шухевичем, Іваном Гелем. Як бачимо, було кому “перевиховувати” політв’язня. Не вельми зважав на застереження начальника слідчого відділку Рівненського обласного управління КДБ, полковника Скоробагатька, що пролунали на допиті під час третього арешту: „Ти вже двічі сидів як „антирадянський рецидивіст”. Але, видно, розуму не набрався і потрапив до нас знову. Запам’ятай, четвертого разу не буде. Не покаєшся – розстріляємо до бісової матері, аби не морочив більше голови!”
Та Куриляк і далі „морочив голову” тодішній владі. Став членом УГС, одним із засновників районної організації НРУ, був у гущі політичних подій. Я запитав, чи не жалкує, що 20 років зазнавав поневірянь, знущань. І почув у відповідь вивірене: „Якби довелося починати все спочатку, то знову став би на цей шлях, не вагаючись. Одне знаю точно: менше б зробив помилок. Так, лише частково здійснилося вимріяне. Та вірю, що в Україні нарешті запанує правда і справедливість”.
Таким і лишався все своє життя: зіркий погляд, міцний потиск руки. Писав спогади, багато читав, листувався з колишніми політв’язнями. Майже третину віку поруч із ним крокувала вірна дружина Надія. Виростив сина Володимира, який став інженером. Онук Романко найбільше радував дідусеве серце, що перестало битися два роки тому.
Залишились світлою пам’яттю цікаві спогади земляка – історії політв’язня радянських таборів.
Скрипка допомагала
страдникам жити
„У 1964-му мені довелося сидіти в Мордовському таборі, – розповідав Степан Куриляк. – Після витончених допитів, наруги над гідністю хотілося звичайного домашнього затишку, тепла. Натомість – варварське ставлення наглядачів. Нас пильно охороняли: невільники були у постійній праці, назирці ходили озброєні стражі, вартуючи позмінно. Вбити табірника було просто, за „бдительность” охоронцям навіть премії вручали. Та й місцеве населення виказувало втікачів, бо отримувало за кожну голову пуд борошна.
Аби не збожеволіти від страшної буденщини, ми збирались щонеділі й... співали. Мали свій невільницький оркестр (баян, скрипка, гітара). Я грав на скрипці, бо ще змалку мріяв стати музикантом. Володіти смиком вчився у батька, котрий славився грою на все село.
Після чергового концерту до мене підійшов земляк із Кіровоградщини і подарував скрипку, яку купив у литовського майстра, теж полоненого Адольфаса Геніса. Не раз вона потім виручала страдників у хвилини відчаю. Я привіз скрипку додому в саморобному дерев’яному футлярі, а на дні його сховав документ, що засвідчував мій „злочин”. Дивом вдалося його зберегти. Зазвичай після суду документ видавався на руки засудженому, а в таборі його знищували. Нишпорили в моїх речах, та не здогадалися ретельно перевірити футляр. Завдяки цьому документу почав домагатись реабілітації. Бо ж відсидів ні за що”. „Антирадянська пропаганда” Куриляка, за яку відбув немалий термін, полягала в тому, що він казав, нібито колгоспна система малоефективна, американські фермерські господарства набагато продуктивніші (авт.).
„До речі, історія зі скрипкою мала несподіване продовження. Коли в Києві проходила Конференція колишніх політв’язнів, литовці дізнались про неї і попросили передати інструмент у створений у Вільнюсі музей, де збирали матеріали про спецпоселенців, політв’язнів, учасників опору. Адже скрипка, виготовлена в більшовицькому концтаборі –жива пам’ять про нелюдські страждання замордованих і полеглих. Разом із невільниками дивилась у загратовані вікна вагонів-„столипінок”, плакала в бараках, біля буржуйок, нагадувала про домівку. Її струни розповідали про долі безвинно покараних.
З Вільнюса мені надіслали подяку за переданий цінний експонат. Директор музею Генрікас Палуаускас повідомив, що він експонується в столичному литовському музеї.
Я дивився на документ із Прибалтики, думав: „Литовці теж набідувалися. Але вони швидше йдуть своїм, вивіреним шляхом до наміченого. Добре було б, якби і в нас відбувся дійсно вагомий поворот у долі суспільства, запанувала правда й справедливість. Наші земляки гідні кращої долі”.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.
Похожие новости
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Лютий 2019    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728 
Вгору