Я ПІШОВ БИ ТИМ САМИМ ШЛЯХОМ

Юрій Шухевич — голова політичної партії Українська національна Асамблея, багаторічний політв’язень, син легендарного головнокомандувача УПА Романа Шухевича. У 1982 році через багатолітні страждання в тюрмах і таборах втратив зір. Нещодавно він побував у Млинові, зустрічався із жителями райцентру, погодився дати інтерв’ю.
— Пане Юрію, розкажіть про своє дитинство, про батька. Який він мав вплив на вас?
— Своє дитинство я провів не так далеко від вас — у селі Оглядів Радехівського району Львівщини. Там я народився, а мій дід по маминій лінії був священиком. Батько часто бував в Оглядові. Але у дитячі роки я його мало бачив. Мені було лише рік, коли батька засудили у справі Пєрацького. Він сидів у польській в’язниці. У 1938 році його звільнили у зв’язку з амністією до 20-річчя Польщі. Після цього батько перебував на Закарпатті, пізніше мешкав у Гданську, який був вільним містом. Коли розпочалася Друга світова війна, то він перебрався у Краків. Коли більшовики прийшли на наші терени, то і ми переїхали до нього. Після цього два роки нашого спільного життя він перебував удома, хоча, безумовно, займався організаційними питаннями. Я з батьком ніколи контакту не втрачав, бо зустрічався з ним і він завжди мав на мене великий вплив. Це мені давало сили під час багатолітньої неволі залишатися переконаним націоналістом.
Був батько ідейним, дуже вимогливим, у першу чергу до себе, і це давало йому право бути вимогливим до людей. Не в розумінні жорсткого до них ставлення. Навпаки, він був досить привітним, товариським, веселим жартівником. І, на перший погляд, навіть зі своїми підлеглими був таким. Але то не так. Насправді батько був вимогливим, його підлеглі любили, були готові йти за ним у вогонь і воду. В УПА це давалося взнаки. Він побував у багатьох районах України, коли організовувалася УПА. Багато вояків його знали в обличчя, любили і вірили в нього.
А ще батько був жертовним, бо Україна для нього — понад усе. Якось він сказав моїй мамі, а вона потім згадувала:
— Знаєш, Наталочко, я тебе дуже люблю, але Україну я люблю найбільше.
Він любив сім’ю, але знав, що є щось вище за це. Україна, українська нація для нього були понад усе. Це зробило його тим, ким він став у житті, в історії.
— Чи пригадуєте останню зустріч з батьком?
— Остання зустріч відбулася 17 січня 1948 року. Це була коротка зустріч у Львові на конспіративній квартирі. Тоді ми довго не говорили. А довша зустріч — більше доби — відбулася тоді, коли я втік із дитбудинку в Донбасі і в жовтні 1947 року зустрівся з батьком в лісі біля Рогатина. Говорили про все і вся. Мені було чотирнадцять з половиною літ. Батько відчув, що я також хотів би піти у підпілля. Він прочитав мої думки і прямо запитав про це. Я дав ствердну відповідь. Він тоді сказав:
— Юрку, ти розумієш, що ми приречені на фізичну загибель. Якщо у підпілля підуть такі як ти, то хто тоді через років 15-20 підніматиме український народ знову на боротьбу? І я послухав його.
— Чи намагалися енкаведисти залучити Вас для впливу на батька?
— У 1949 році вони запропонували мені передати листа батькові. Я кажу:
— Ви ж маєте можливість це зробити без мене.
— Так, — була відповідь. — Але річ у тім, що він тих листів не читає.
Енкаведисти ж гарантували б синові і родині життя і волю у разі його добровільної здачі органам НКВС.
— А як я принесу, то він прочитає? — перепитую.
— Те, що ми вас звільняємо, — переконували мене, — то вже гарантії. Ми звільнимо маму, бабуню (маму Романа Шухевича), сестру (котру арештували ще в 1940 році).
Одне слово, обіцяли відпустити на волю всю родину.
— Як я це зроблю? — запитую мого візаві.
— Юрку, ви приїдете у перший ліпший район, де знаєте людей. Вас зв’яжуть із місцевим підпіллям, а потім вас завезуть куди треба.
— Чи не боялися енкаведисти, що втечете й уникните подальшої їхньої опіки?
— Вони, мабуть, розуміли, що можуть “загубити” мене. Але їм важливо було вручити батькові цей лист. Ану ж бо батько клюне на їх умови? А мене рано чи пізно десь би спіймали або ж пристрілили. Однак я не погодився на їхні умови і відмовився передавати лист батькові. До речі, такий собі полковник Коваленко під час спілкування зі мною якось зазначив:
— Юрку! Незалежна Україна буде, але не така, як думаєте ви, націоналісти. Тільки тепер це не на часі. Цей вислів я взяв епіграфом в одну зі статей у журналі “Політика і культура”, у якій писав про те, як готували “не таку Україну”.
— Пане Юрію, а скільки літ ви перебували у місцях позбавлення волі?
— Тридцять один рік у в’язницях і таборах, дев’ять у висилці і засланні. Усього сорок років. Судили чотири рази щоразу на десять років. За президентства Леоніда Кравчука був реабілітований.
— Як до Вас ставилися у місцях ув’язнення?
— По-різному було. Деякі з повагою ставилися, а деякі так собі. Причому адміністрація намагалася зіткнути лобами між собою кримінальних злочинців різних мастей або ж блатних із політичними. Бувало, що для табірних розборок “кум” (працівник оперативної частини) постачав фінки чи іншу зброю. Були спроби адміністрації спровокувати конфлікт між росіянами й українцями, але ми на провокації не піддавалися.
— Звісно, вчитися не мали змоги...
— Освіта у мене середня. “Понюхати” університетської атмосфери не довелося. У в’язницях і таборах займався самоосвітою. До речі, прочитав усього Леніна і Маркса за власним бажанням. А взагалі двічі пробував вступати в університет, та безуспішно. І причиною цього був аж ніяк не рівень моїх знань, а тільки те, що я син Романа Шухевича. Причому хотів стати студентом за межами України. Скажімо, у Нальчику намагався вступити на історичний факультет університету, але з того нічого не вийшло.
— Автори фільму “Нескорений” — про головнокомандувача УПА Романа Шухевича — консультувалися з вами?
— Консультувалися. До мене приїздив Олесь Янчук, коли знімав фільм “Атентат” — про вбивство Степана Бандери, а також перед зйомками “Нескореного”.
— Чи впевнені в тому, що знайдені останки у річці Збруч біля Скали Подільської належать вашому батькові?
— Я можу бути впевненим лише в тому разі, коли це підтвердить генетична експертиза. Бо могло статися, що знайшли останки якогось іншого повстанця. Була війна. Збруч форсували гітлерівці і совєти, і можуть там лежати останки воїна тої чи іншої армії. Тим паче, що не знайшли черепа, а лише окремі фрагменти скелета. Пошуки ще триватимуть, адже грунт замулений. Спонукають до пошуків спогади людей, в тому числі і колишніх працівників МГБ. Уже немає старого мосту, з якого вкидали останки батька у Збруч, але залишилася його основа.
— Пане Юрію, хто Вам допомагає у житті?
— Дружина Леся, побратими, колишні політв’язні, повстанці. До речі, сьогодні приїхав у Млинів із похорону у Львові, де попрощався із Веніаміном Дужинським — повстанцем, котрий брав участь у похідних групах УПА. Моя дружина — дочка українських емігрантів, народилася і виросла в Німеччині, закінчила Мюнхенський університет, її дівоче прізвище Кальваровська. Ми з нею познайомилися у 1990 році. Із 1996 року вона мешкає у Львові. Вона багато читала про мене. До речі, у нас обох день народження 28 березня. Це теж викликало у неї певний інтерес до мене. У зв’язку з тим розповім епізод зі свого життя. У 1972 році мене засудили на 10 років позбавлення волі за працю “Роздуми вголос” із підзаголовком “Тези для дискусії”. Праця та була незакінчена. Я шість разів передавав її із неволі, щоб десь опублікували. Тут далася взнаки моя впертість. Міркував приблизно так: мене засудили на 10 років практично ні за що, бо ж праця не вийшла з друку, тож хай хоч тепер читають.
Оту писанину на шматині зашили під підшивкою плаща і передали на волю. Органи якимось чином пронюхали, що я щось передав. У сестри навіть робили обшук. А сестра передала ту шматину подрузі, котра завезла її у Кам’янку до батька, щоб той заховав. Батько заховав. Але так сталося, що він помер. Згодом донька обшукала всі закутки, але того надійного місця не знайшла.
Коли я за Кравчука був реабілітований, то мені з Нальчика вислали оригінал тої праці. Якось вголос читали її, то моя дружина пожартувала:
— Ну, тобі мало дали! Лише десять років!
— Якби сталося диво і вдалося літа повернути назад, чи захотіли б пройти крізь колючі терни, від яких натерпілися душа і тіло?
— Багато помилок я не зробив би, але пішов би тим самим шляхом...
Розмовляв
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.