Наш вождь – найдужчий вождь у світі, або Від чого помирали радянські керманичі

Про хворобу та смерть Леніна написано багато. І офіційна історія його хвороби, і матеріали комісії, створеної спеціальною постановою секретаріату ЦК КПРС 1970 року (після появи на Заході книжки Макса Фрейзера “Ленін – сифілітик”), і пізні одностайні дослідження: у Леніна був атеросклероз мозку.

Однак видані у Відні нотатки лікаря Леніна Франца Гетьє повідомляють, що вже 1903 року у вождя світового пролетаріату були перші ознаки страшної хвороби. Повернувшись із Парижа (куди він з’їздив на тиждень) у Лондон, Ленін виявив по всьому тілу висип, котрий його сім’я прийняла за оперізувальний лишай. У його порівняно молодому віці, такий лишай протікав би інакше, повторювався б... А тут від змазування йодом висип став болючим і згодом зовсім зник.

І водночас, зазначають фахівці, точно діагностувати сифіліс через сто років дуже важко, бо його симптоми схожі з симптомами багатьох інших хвороб – не випадково, мовляв, сифіліс називають “великим імітатором”.

Але... Якщо вже протягом тривалого часу (1913 року і 1918–1923 років) Ленін уживав сальварсан (препарат, розроблений для лікування сифілісу), то сам цей факт, мовляв, цілком підтверджує діагноз. “Річ у тім, що сальварсан має такі серйозні побічні ефекти, настільки руйнує печінку та нирки, що просто так призначити його пану Ульянову не могли. Лікували сифіліс, поза всякими сумнівами”, – пише в “Біографії Леніна” учений-венеролог Роберт Каллаген. Він же наводить ще один аргумент: знаменитий невролог і психіатр Володимир Бехтерєв “у зв’язку зі специфічним характером хвороби тов. Леніна” рекомендував у січні 1922 року препарати проти сифілісу.

Прибічники “венеричної недуги” вважають, що до 1915 року в Леніна вже був так званий третинний сифіліс, який протікає особливо: перед повною деградацією особистості він несподівано дає бурхливий спалах активності, творчого підйому. У Леніна цей період припав саме на 1917–1918 роки (невже революція стала наслідком його хвороби?!). Ну а з 1921 року настав спад, і особистість стала стрімко деградувати.

9 березня 1923 року в Леніна стався удар, або, кажучи сучасною мовою, третій інсульт. Лікарі констатували параліч правих руки та ноги, затьмарення свідомості та повну втрату мови. З Німеччини та Швеції запросили фахівців із неврології та гематології, котрі разом із відомими російськими медиками провели лікування хворого в кілька етапів. На осінь стан Леніна поліпшився, йому читали белетристику, він вислуховував деяких відвідувачів, замінюючи слова жестикуляцією. “Володя вивчив уже шість простих слів і намагається з їхньою допомогою спілкуватися з навколишнім світом”, – писала Надія Крупська заступникові голови раднаркому Льву Каменєву 26 вересня 1923 року.

А “Правда” в цей час писала: “Ілліч бадьорий, як завжди, багато жартує. Хоча лікарі заборонили йому говорити про політику, він однак у курсі всіх справ, довго розмовляє з соратниками, котрі приїжджають до нього, і завжди палко з ними сперечається”.

У листопаді Ленін зміг уже рухатися (“Нарешті В.І. сказав першу фразу з трьох слів. Яке щастя!!!”). Побував у Горках на дитячій ялинці, навіть у Москві – у Кремлі. Близькі сподівалися на подальше поліпшення, тому смерть Леніна ввечері 21 січня 1924 року була для них несподіваною.

Остаточний вердикт про причину смерті Леніна медицина так і не винесла. Це міг бути крововилив у мозок, інсульт, виснаження, сифіліс або спадковий церебральний атеросклероз, від якого помер його батько Ілля Миколайович.

Сталін у дитинстві та юності переніс віспу й туберкульоз, але роки поневірянь і заслання зміцнили його здоров’я, що й дозволило йому без особливих проблем із лікарями напружено працювати до шістдесяти років. Війна надломила його. Почав розвиватися склероз судин мозку, боліла голова, часто підвищувався кров’яний тиск. 1949 року Сталін переніс інсульт, що супроводжувався частковою втратою мови. Близько семи місяців Сталін не з’являвся в Кремлі. Навіть на святкуванні свого сімдесятиріччя він сидів мовчки й не підвівся, щоб подякувати тим, хто виголошував промови на його честь.

Крововилив у мозок, що стався у нього в ніч на 2 березня 1953 року, захопив усіх зненацька. Смерть Сталіна 5 березня здавалася й для партії, й для народу несподіваною, як смерть безсмертного Бога. Люди звикли любити Сталіна. Але ніхто не знав, чи любив він їх...

Найвідоміший терапевт член АМН СРСР професор Олександр М’ясников писав згодом: “Довгі роки в поведінці Сталіна виявлялася втрата орієнтації – що добре, що погано, що корисно, а що шкідливо, що припустимо, що неприпустимо, хто друг, а хто ворог... Він таїв свою хворобу, уникав медицини, він боявся викриття. У Сталіна під час розтину знайшли осередки розм’якання мозку дуже давнього походження. Щодо діагнозу, то він поставлений великою групою наших світил і повідомлений особисто

М.С.Хрущову усно – ніяких подібних паперів ми тоді не наважилися підписувати. Діагноз такий: гіпертонічна хвороба, атеросклеротичний кардіосклероз, нефросклероз, а також хронічна посттравматична хвороба головного мозку, особливо його лобово-тім’яної області справа. Посттравматична субатрія лівої верхньої кінцівки (сухорукість) внаслідок нейротрофічних порушень правої тім’яної частки головного мозку. Посттравматичний психоподібний синдром на тлі фізично та психічно ущербної особистості з поступовим переходом в епілептовидну асоціальну форму психопатії. Коротше, ми сказали М.С., що 31 рік половиною світу правила психічно неповноцінна й дуже хвора людина”. Як то кажуть, МОЗ попереджає: медицина безсила.

Хрущов правив країною десять років, і весь цей час демонстрував світу надзвичайну енергію й залізне здоров’я. Працював по чотирнадцять-шістнадцять годин на добу й майже не відпочивав, а розслаблювався лише на полюванні, де, втім, теж був невтомний. Вісім місяців на рік проводив у поїздках по країні та світу. Його доповіді на пленумах і з’їздах партії тривали по три-чотири години, і він лише іноді зазирав у папери, що лежали перед ним. На одному із з’їздів він прочитав дві доповіді підряд, відстоявши на трибуні з сорокахвилинною перервою понад вісім годин...

Ніколи не лежав у лікарні. Молодим у шахті він потрапив під обвал і після цього випадку, в плечі все життя сидів уламок вугільної породи, котрий лікарі хотіли витягти. Але Хрущов не дозволив.

Він був єдиним із лідерів, котрий і в сімдесят років не знав проблем зі здоров’ям. Але він став єдиним із радянських вождів, кого відправили на пенсію “у зв’язку з похилим віком і станом здоров’я”.

З жовтня 1964 року Хрущов жив на дачі під Москвою, трудився городництвом, диктував мемуари й... переніс три інфаркти. Четвертий його доконав.

Якщо 1966 року Брежнєв вважався найдужчим членом Політбюро (йому виповнилося шістдесят), то з лютого 1975 року після перенесених інсульту та інфаркту в Кремль повернувся вже інвалід (він два місяці не міг вимовити жодного слова, а параліч м’язів обличчя нічого не залишив від колишньої вроди). Став підозріливим і недовірливим, постійно мучився безсонням і протягом багатьох років змушений був щовечора приймати подвійну дозу снодійного. На початок 80-х Брежнєв уже не міг пересуватися без допомоги охорони, тексти його промов ставали дедалі коротшими, із них виключали довгі та складні слова. Він уже погано орієнтувався в подіях і проблемах.

Девід Логан, один із секретарів президента США Джиммі Картера, написав восени 1980 року: “Брежнєв на зустрічі з нашим президентом протягом години сидів, судомно тримаючись руками за підлокітники крісла, мовчав, обличчя було нерухоме, погляд спрямований у нікуди. Було зрозуміло, що причина криється в серйозних порушеннях мозкового кровообігу. Брежнєв мовчав, а його помічник говорив від його імені, переконував, пропонував, сперечався”.

Улітку 1981 року в Брежнєва сталися ще один інсульт й інфаркт, але досвідчені реаніматори знову повернули його до життя. У “кремлівці”, за свідченням академіка Євгена Чазова, жартували з цього приводу: “Брежнєв довів, що найдорожче для людини не саме життя, а його збереження”.

7 листопада 1982 року Брежнєв приймав парад на Красній площі, привітав демонстрантів. А через три дні помер під час сну – зупинилося серце.

Андропов мав силу-силенну проблем зі здоров’ям ще задовго до того, як очолив країну. З тридцяти років хворів на діабет, у п’ятдесят два роки переніс інфаркт, у п’ятдесят п’ять (після поїздки з Олексієм Косигіним у Ханой для участі в похороні Хо Ші Міна) захворів на сальмонельоз, який дав ускладнення на нирки, а в шістдесят три роки (після поїздки в Афганістан) переніс тяжку форму “азіатського грипу”. Віктор Чебриков згадує: “Коли ми проводжали його в Москві в аеропорту, він легко вибіг по трапу в літак. Коли ж повернувся через кілька днів назад, він не зміг навіть самостійно зійти вниз. Його спускали на ношах, він марив, був непритомний... Мене до нього лікарі пустили лише через два тижні. Якби не знав, що переді мною Юрій Володимирович, я б його не впізнав: усе обличчя було вкрите жахливою коростою. Пересувався він із трудом”.

На початку 1982 року консиліум лікарів діагностував у Андропова тяжке ураження обох нирок. Крім того, у вересні 1982 року на відпочинку в Криму він застудився, і на спині утворився великий гнійник, який ніяк не загоювався. Операції теж не давали результату. Почався сепсис – зараження крові. Лікарі робили все можливе, навіть двічі приїжджав Майкл Рубін – найкращий у США фахівець із хвороб крові.

На цьому нещастя, котрі переслідували Андропова, не закінчилися – додався інфекційний міокардит. От уже воістину: що довший діагноз, то коротше життя, що залишилося. У березні 1983 року відмовили нирки, й Андропова підключили до апарата “штучна нирка”. Десять місяців він управляв країною з лікарняної палати за допомогою листів і записок, по телефону й через помічників. Він уміло створював враження швидкого одужання, і, крім лікарів, ніхто в країні не знав істинного стану речей. У середині січня 1984 року він знепритомнів, а 9 лютого помер.

Ставши лідером партії та країни в 72 роки, Черненко був не лише тяжко хворою людиною, але практично – непрацездатним. Склеротичні зміни легень, емфізема й астма, серцева слабкість у зв’язку з перенесеними трьома інфарктами – все це не дозволяло повноцінно працювати. Він не міг жити без кисневого апарата, збагачене киснем повітря постійно надходило в його кабінет і спальню. Всю весну 1984 року Черненко провів у лікарні. Влітку лікарі відправили його в Кисловодськ, але йому не пощастило – захворів на пневмонію. Лише пізньої осені Черненко повернувся у Кремль.

У січні 1985 року він знову ліг у лікарню. А в цей час у країні та за кордоном поширилася чутка про смерть генсека. На засіданні Політбюро було вирішено показати його по телебаченню. Одна з палат клінічної лікарні набула вигляду виборчої дільниці, й Черненко з трудом укинув в урну бюлетень із виборів у Верховну Раду РРФСР. 7 березня при нових декораціях Віктор Гришин вручив Черненкові документ про обрання його народним депутатом. Це було тяжке видовище, і ніхто не здивувався, що через три дні, тобто 10 березня 1985 року, Черненко помер.

Страшні зовні – добрі всередині?

Якось журналіст Юрій Рост розповів, як інтелігентний парижанин привів його на стародавню вуличку свого прекрасного міста, показав рукою на непримітний будинок, який охороняли двоє поліцейських, і сказав неголосно: “А тут живе наш президент”. Потім він голосно запитав охоронця: “Месьє президент удома?” Поліцейський відповів чемно: “Ні, сьогодні месьє вечеряє у друзів”.

У нас же... Ми начебто досі дивимося той знаменитий фільм, у якому на явочній квартирі звучить запитання: “У вас продається слов’янська шафа?” І відповідь, уже з анекдоту: “Ні, шпигун живе поверхом вище”. Народна мудрість! У нас усе повивають таємницею, на всьому лежить флер таємності. А потім ці держтаємниці й суперсекрети одразу ж стають відомі всім. Євген Шварц писав: “У нас такі таємниці – нарегочешся”. До речі, п’єса, з якої взято цю цитату, називається “Голий король”. Іноді намагаються сховати навіть безневинне й очевидне. А потім раптом кидаються до журналістів і щось спростовують, доводять, підтверджують... А народ однаково хоче знати (а головне – знає!), чим живуть його обранці, що роблять поза трибунами й мікрофонами, кого (крім політиків) люблять і кого (крім політиків) ненавидять, що їдять і п’ють...

За матеріалами інтернет-видань.