Краєзнавці регіону прихильно зустріли виданий у Волинському обласному редакційно-видавничому підприємстві “Надстир’я” грунтовний історико-краєзнавчий нарис “Православні монастирі Полісся”. Це вже третя книжка члена інституту дослідів Волині у Вінніпезі (Канада), його представника на Україні Володимира Рожка. Автор – серйозний дослідник у царині історичного краєзнавства – спираючись на численні архівні матеріали й джерела, зібрані під час наукових подорожей ріднокраєм, повертає із забуття 24 православні храми XII – XVIII століть. Вони впродовж тривалого часу були важливими духовними фортецями українського православ’я, культурно-освітними осередками на Волинському Поліссі.
Важко пероцінити роль святинь, що дали нашому краю ті основні духовні цінності і глибоку віру предків, що протягом багатьох віків була незгасимим вогнем у душах богобоязних краян, допомагала їм зберегти світло Христового вчення наперекір злій волі московських і польських зайд-окупантів. Дослідник поставив перед собою благородну, хоч і нелегку, мету: спростувати твердження апологетів російського православ’я та польського каталицизму про нібито віковий бездуховний вакуум наших земляків. Із цією метою педагог, чиї наукові розвідки з історико-краєзнавчих питань друкували в періодиці, збірниках, календарях Австралії, Канади, Польщі, США, успішно впорався.
Чимало цікавого і повчального знайде читач у розвідках “Пересопницький Різдво-Богородичний монастир”, “Обитель Святого Михайла в Клевані”, “Чудо на Білівських хуторах”, “Степанські монастирі”, “Князі Корецькі й Острозькі – будівничі православних святинь”, “Монастирі княжого Дорогобужа”, “В краю чарівного Прислуччя й Погориння”. Погоджуючись із переважною більшістю трактувань автора, мусимо зробити декілька зауважень. У нарисі стверджується, що перші відомі історичній науці православні монастирі на Волинському Поліссі засновано у XII ст. в околиці Старого Ратного, в Пересопниці, Дорогобужі. Чомусь шановний Володимир Євтухович замовчує про ще один оберіг православної віри в нашому краї – Свято-Воскресенський монастир у Корці. Щоб відновити справедливість (храм заснований на 100 років раніше, в XI столітті), розкажемо про нього дещо детальніше. Нагадаємо, що князь Олег, а потім Ігор, Святослав і Володимир підкорили Волинь великому князівству Київському. Коли світло науки Христової засяяло над усією Руссю-Україною, великий князь Володимир “посетил с проповедью страну Волынскую, совершил в 988 году на реке Корчик крещение корчан, на реке Стыр и на реке Луче волынян”, - читаємо в праці “Дев’ятсотліття Православ’я на Україні (992 – 1892)”. Отже, наприкінці першого тисячоліття Корець уже був відомий. І наймовірніше, при ньому був монастир, де Князь Володимр і хрестив корчан.
В архівних документах місцевого Свято-Троїцького монастиря знаходимо запис, датований 1064 роком, про те, що преподобний Варлаам, ігумен Києво-Печерський, “проезжаша в Царьгород, заложил здесь (у Корці авт.) обитель, посвятив ее Благовищеннию Пресвятой Богородице”. У теологічній літературі йдеться про те, що цей храм на березі Корчика взагалі був на той час першим жіночим монастирем землі Волинської. Відомо, що порівняно невеликий храм спорудили з дерев’яних колод (із дерева були й келії), що у становленні обителі багато допоміг посесор містечка, що тут першою ігуменею стала його сестра. На жаль, імен сподвижників (брата і сестри) історія нам не зберегла. Зате зберегла інше: храм відіграв велику роль у наверненні тогочасних міщан, переважно язичників, до християнської віри.
Немилосердний хан Батий у злопам’ятному 1240 році під час варварського походу татаро-монголів на Волинь, зруйнував Благовіщенський монастир. На його стінах поруч із воїнами хоробро бились і черниці. Але як тільки настала сприятлива година (степові ордиці були витісненні з нашого краю), на місці сплюндрованого почали зводити новий храм-фортецю, про це йдеться в рукописному документі Почаївської лаври, датованому 1274 роком. А пізніше обитель витримала більше десятка набігів турецько-татарських орд, аж доки в 1496 році її не зруйнував кримський хан Менглі-Гірей. І лише через 75 років, у 1571 році при князеві Єфімію (Богушу) Федорович-Ярмолинському підняли з руїн і освятили жіночий монастир під назвою “Вознесенський”. А першою його ігуменею в 1580 році призначили Софію – дочку князя Якима, котра прийняла ім’я Серафими (Ярмолинської).
Так що помиляється Володимир Рожко, стверджуючи, ніби глибоко віруючий князь Богуш Федорович Корецький (1510-1579), староста Житомирський, Вінницький, Брицлавський і Луцький, воєвода Волинський побудував аж три православні монастирі: у Маренині, Городищі та Корці. Бо стосовно останнього, то Воскресенський був відновлений на обжитому Христовими нареченими своєрідному острові річки, відокремленому від суші мурованим мостом перед в’їздною брамою у дзвіниці ще на початку минулого століття (знаний як Благовіщенський), а добудований князем Якимом Богушовичем.
У 1616 році храм захопили католики і заснували тут монастир базиліанів, келії збудовано в 1764 – 1767 роках у стилі пізнього барокко. Внаслідок насильницької колоніальної політики Речі Посполитої на наших землях, насаджування каталоцизму зазнавало переслідувань православ’я. Скажімо, Волинська єпархія (заснована 992 року) мала 57 монастирів, із яких 6 були жіночими. До 1516 року більшість чоловічих і 5 жіночих були закриті чи перетворені на католицькі. Лише Почаївський, Мелецький, Загаєцький, Городищенський (чоловічі) та Корецький (жіночий) все ще були православними завдяки заступництву князів Корецьких і Острозьких. Віруючі шукали за товстими мурами Воскресенського храму захисту, але дошкуляла тіснота й незручності. На прохання далекоглядної ігумені Серафими її племінник князь Самута Якимович у 1620 році заснував Свято-Троїцький монастир, куди переселилися монахині.
А Свято-Воскресенський монастир у наступні століття відчув “турботу” і московських емісарів, і польських нових панів, і більшовицьких атеїстів. Тривалий час його приміщення були складами міжрайбази, вони горіли.
Тепер храм реконструється, у такому вигляді, в якому був відбудований 1571 року, прийме стару назву.
На об’єкті завершено зовнішні роботи. Внутрішні повинні були закінчити до 2000 року. Планували відкрити школу регентів, гуртожиток, їдальню. Варто провест каналізацію, облаштувати територію. На жаль, за словами матушки Парфенії, сестри-хазяйки, такий обсяг робіт вдасться втілити щонайменше за 3-5 років. Сподівались на прибутки від молокозаводу, що побудували на Монаському хуторі, але підприємство запланованих доходів не дає. Колись князі спонсорували відродження обителі – зараз вся надія на пожертви пастви. Але прихожани не можуть внести потрібні кошти.
І все ж віриться, що третє відродження храму не за горами. Настане-таки час, коли найстаріший Корецький монастир не лише мовчки тягнутиметься в небо, але й богоугодними діяннями впише нові яскраві сторінки в перервану історію православної церкви, української духовності. Бо знову над тихоплинною рікою постав із попелу мистецький шедевр місцевих зодчих, які звели оберіг краси, національного відродження, за яким неминуче прийде повернення всіх поліщуків до Віри тисячолітнього українського православ’я.
Василь ЯНОШІ,
Корецький район.
