Відступників народ ніколи не любив

Відколи існує цивілізований світ, у релігійній царині завжди точилася боротьба. Панівна верхівка розуміла, що церква — міцна ідеологічна основа держави. Тому всіляко підтримувала душ пастирів — ієрархів, храми, насамперед монастирі, пам’ятаючи, що церква відчутно впливає на розум і серця віруючих мас, виступаючи опорою духовності та культури. Пригадаймо, яку підтримку надавали колись українській православній церкві могутні княжі родини Острозьких, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Чарторийських.

Був у Дубні чоловічий Преображенський чи Спаський монастир, що розміщався на південному сході від міста на Преображенському острові. Святу обитель, найвірогідніше, звів у першій половині XV століття князь Василь Федорович Красний (Острозький) або його син Іван у другій половині XV століття. Пізніше, в грамоті від 1592 року, князь Костянтин Костянтинович Острозький називає монастир святого Спаса „ фундацією предків наших”, а в грамотах від 23 червня 1604 року та 11 грудня 1608 року зазначав, що „предки наші надали монастирю Дубенському святого Спаса міщан «на парканах сидячих и подданых на Волыне за Луцкою брамою». А ще воєвода київський надав ігуменові та братії Спаського монастиря одного рибалку, який міг вільно ловити рибу в ставку біля монастиря для ченців. Князь надав монастиреві право брати десятину з усього зерна, що буде жатися на полях від Головчиць (тепер село Млинівського району) до Дубна; підтвердив усі права, надані обителі раніше: села М’ятин, Загорці, ліс Козловський «з грунтами, лісами, ставками, десятинами і всіма пожитками», «якими користувалися здавна і місті та селах», рубати дерева в «пущах» дубенських для будівництва і і інших потреб; у млинах дубенських молоти зерно без черги»; а митники дубенські «давали монастиреві щороку з мита 20 тисяч» (правда, невідомо чого). Ці факти знаходимо в праці В. Пероговського «Колишні монастирі православні в м. Дубні Волинської губернії, основані князями Острозькими» (див. «Волынские Епархиальные Ведомости» за 1880 р., №№ 28-29, ст.12, 67).
Дещо детальніше розповіли про княжі грамоти, де підтверджуються давні надання, щоб підкреслити — власть імущіх матеріально підтримували обитель, бо ігумен із братією морально «підпирали» благодійників.
Наприкінці XIV століття Україна втрачає свою державність, що, в свою чергу, призводить до занепаду церкви як ідеологічної основи суспільства. Окатоличуються панські роди, вчорашні захисники Православ’я; в умовах польської експансії УПЦ втрачає свою привілейовану роль. Потягнулися за панівними класами впливові церковні ієрархи, підтримавши Берестецьку унію 1596 року, зокрема Київський митрополит Рогоза, єпископ Луцький і Волинський Порій, єпископ Холмський і Бєлзький Збирульський. Організатори й прихильники унії прагнули об’єднати два крила християнства — православ’я і католицизм. Але ці наміри обернулися у складну політичну боротьбу, до якої причинили дії уніатів: відбирались у «хлопів» силою православні храми, заборонялось відкриття освітніх православних закладів, вбивали священників. Унія не об’єднала, а роз’єднала сили народу, поділивши суспільство на антагоністичні сили. Перейшли на бік католиків чимало інтелектуалів: церковний діяч письменник Касян Сакович, полеміст Ігнатій Потій, єпископ Кирило Терлецький, церковний діяч і автор «Граматики» Мелетій Смотрицький. Що стосується простолюдинів, то вони не підтримували відступників від православної віри.
У 1620-х роках згадуваний вище Спасівський монастир був ще православним, але до нього вже підбиралися католики. Унію в цю обитель ввів його архімандрит-настоятель Касян Сакович у 1630-1631 роках, як і в Чеснохрестівський й Воскресенський жіночий Підюорецький монастир.
Православні мешканці Дубна за це озлобилися на вихованця Краківської та Заморської академій. У 1633 році обурені вояки замкового гарнізону Білець, Губка та інші під проводом десятника Тимофія Чопика напали на архімандрита в монастирському будиночку, аби вбити віровідступника. Один із нападників кинувся з мечем на Саковича та удар прийняв на себе Степан Саніка, який захищав ієрарха (ченцеві відрубали руку); інший гайдук ранив у голову монаха Зозулинського. Вбити супербора та кинути його з моста у воду не вдалося. Натомість від вояків загинули й були поранені кілька служок монастирських.
Тогочасний володар міста князів Владислав-Доменік Заславський за цей напад постановив: покарати сорока ударами різок кожного гайдука, десятнику „вділили” аж вісімдесят ударів. А ще князь зобов’язав коменданта замкової залоги тримати гайдуків-католиків, які мали захищати архімадрита в разі переслідувань.
Але обставини у місті сталися такі, що в 1639 році Сакович кинув Дубенську архімандрію, прийняв католицизм і виїхав до Кракова, де вступив у орден регулярних канонирів Святого Августина. Майже 10 років (помер у 1647 році) служив священиковому приходу. Встиг написати у 1642 році працю „Єпанортосіс або Перспектива” (в заголовку ще було 64 слова), повну брехні та видумок на православну віру. Сам Київський митрополит у 1644 році відповів віровідчужнику твору.
За десять літ правління Саковича в дубенських монастирях унія міцно „вгніздилася” тут і трималася майже 200 років. При його наступникові П. Хмилевському в 1643 році збудовано у монастирі муровану церкву, що і нині є діючим храмом УПЦ, найстарішим у місті. Нагадаємо ще один факт, що стосується нашої теми. За свідчення авторитетного дослідника – Миколи Теодоровича, церква в с. Крилів, Корецького району, побудована в 1717 році на кошти прихожан. Храм був уніацький, бо ще в 1711 останній православний єпископ Кирило Шумлянський, рятуючись від переслідувань католиків, змушений був виїхати у Київ: від першої церкви, що простояла 76 років, збереглося кілька пам’яток. На сам перед, напрестольне Євангеліє, видруковане у Львові в 1722 році. Цікаві замітки на полях святої книги. Один запис засвідчує її приналежність місцевій Іоанно-Златаустівській обителі. Інший вказує особу, яка подарувала цю святиню: „Року Божого 1739 мєсяца – Януарія 20, сію книгу глаголимую Євангелію, я, Яков Довгий Фома со женою Феодосією, обиватель Криловський офірую до храма святителя Іоана Златоустого за отпущеніє грехов своїх, за которую дав суми злотих пятьдєсят...” Далі з тексту довідуємося, що тоді священиком приходу був Григорій Дідований.
Невідомо, чому в 1753 році настала потреба збудувати церкву нову, теж уніатську. Від неї зберігся „Служебник” (Почаївська лавра, 1765 р.). У книзі католицькі свята просто перекреслені. На думку автора напису, Кирилівський храм, настоятеля Іоано-Златоуської церкви Михаїла Яремчика, поправки внесено після возєднання волинських уніатів із Руською православною церквою в 1795 році (після поділу Польщі).
Цікаві таки „коректури” на полях „Служебника”. Як відомо, у четвер 9 тижня по Пасці, греко-католики відзначають день Таїни святої Євхаристії. У православному календарі такого свята немає. Тому 55 сторінка „Служебника” перекреслена, ще й резолюція поставлена навскіс: „Праздник ляхов”. Ще одну цікаву помітку знаходимо на 138 сторінці (до речі, зроблено іншим почерком): у неділю по Воздвиженню католики відзначають день Іосифата Кунцевича, єпископа Полотського. Листок знову ж перекреслено і тут ще чорним чорнилом помічено: „бил противник православних. Кунцевич Лях”, а вздовж друкованого тексту можна прочитати начертане від руки: „Іосафат Кунцевич Лях, гонитель православних. Єго забили палками русскіє в заславлє”. Не вдаючись у детальний аналіз зауваження, скажемо однак, що Кунцевич був дійсно релігійно фанатичним уніацьким єпископом, який усе робив для знищення православ’я, одже оцінка його діянь невідомим ­кирилівським патріотом-критиком досить справедлива. Храм, що служив крилівчанам, продали 1807 році в село Харалуг. Третю церкву освячено в селі у цьому ж році. У свій час до неї й перенесли оті старі книги з цікавими помітками на полях, що засвідчують велику любов земляків до Бога, їх непересічну віру в Православ’я та зневагу до віровідступників. І хоч у селі до відвертих виступів проти унії „як це було у древньому Дубні” не дійшло, стійкість хліборобів, їх відданість вірі батьків не менше значимі, викликали повагу.
Василь ЯНОШІ,
Лауреат регіональної краєзнавчої премії „За відродження Волині”