Бабуся — мама

На перехрестях
Серпень. Сонце спускалось. Надворі було тихо і тепло, як буває у жнива. Після довго, як море, літнього дня все на світі ніби притишилось. У саду затишно і спокійно. Тітка Соня збирала у кошик перші плоди запашних яблук та жовтих груш. На серці було радісно і тривожно. Материнське серце раділо тому, що її син Сергій став курсантом військового училища.

А турбувалась мама тільки, як він, її Сергій, буде жити там, у Києві, в гуртожитку серед чужих, чи завжди буде ситий, як важко йому буде звикати до курсантського режиму, адже до 17 років він нікуди не відлучався з рідного міста. А через хвилину її заполонила інша думка. Ось він приїжджає додому на канікули. Змужнів, підріс, у новенькій формі курсанта і вони вдвох ідуть вулицею рідного міста. Тітка Соня уявляє, як личить йому військова форма, як усміхаються його волошкові очі, а на вітрі розвіюється густий кучерявий чуб. Більшого щастя матері і не треба. Від задоволення посміхнулась.



Та враз її уяву порушив стривожений голос сина: — Мамо, я не поїду в Київ на навчання.



Соня наче остовпіла. Не могла зрозуміти, чи це справді каже син, чи це їй ввижається. Кошик випав із рук. Червонобокі яблука і стиглі груші покотилися по зеленій траві. Через хвилину-другу мама відчула, що це не сон, а дійсність. Це її Сергій дуже схвильований і засмучений.



— Що ти говориш? Чому така переміна? — не могла зрозуміти мама. А син, опустивши голову додолу, продовжував:



— Нікуди я не поїду. Ми будемо одружуватись. Моя наречена скоро стане мамою. Ми любимо один одного і я її не залишу.



І одружились сімнадцятирічні Сергій і Оля. Невдовзі і донечка народилась. Всі дружно доглядали маленьку.



Мамі Соні (а тепер уже бабусі) ще треба було довго працювати до 55 років. Але завжди після роботи і в будь-яку вільну хвилину вона була із внучкою. Адже в народі побутує думка, що внуків люблять більше, ніж дітей.



... Від дня одруження пройшло майже два роки. І знову кінець серпня. У місті свято квітів. Музика, веселощі, сміх лунають з усіх куточків. Місто тонуло у розмаїтті квітів. Духмяні запахи заполонили все. Молодь і люди старшого віку поспішали у парк, де відбувалась виставка квітів.



Оля заздалегідь готувалася до свята. Напередодні в перукарні зробила собі гарну зачіску, пошила нове плаття. А маленька Марічка, коли мама збиралася, принесла для неї білі босоніжки. Оля одяглася, ще раз подивилася на себе в дзеркало і, задоволена собою, пішла до дверей. А донечка зробила рукою «па-па». Але мама на неї і не глянула.



Повернімось у недалеке минуле. Коли Марічці було всього декілька місяців, її мама Оля частенько затримувалась на роботі. Кожен раз це пояснювала по-різному. Згодом почали надходити листи. Одного разу тітка Соня таки побачила лист. Прочитавши адресу, зрозуміла, що лист із Кавказу. І коли невістка повернулась з роботи, свекруха лагідно з нею заговорила. Хотіла з’ясувати, що це за переписка. На це Оля відповіла:



— Та це мій знайомий, він цитрусові на базар привозить. Всього декілька разів нас із дівчатами до ресторану запрошував. Нічого серйозного у мене з ним нема. Мені ніхто, крім Сергія, не потрібний, бо він за усіх найкращий і найдобріший. Я люблю тільки його.



Сину про цей лист і про цю розмову тітка Соня нічого не сказала. Не хотіла зайвий раз хвилювати. Здавалось, що між молодими все добре.



На свято квітів Оля пішла в парк. Але ні вранці, ні ввечері невістка додому так і не прийшла. У сім’ї переполох. Куди могла подітись молода мама? Чоловік Сергій і свекруха Соня оббігали всі лікарні, були в знайомих, подруг, але ніхто нічого не знав. Звернулись у міліцію і з її допомогою перевірили морг. Коли ж поговорили із близькою подругою, з’ясували, що Оля поїхала зі знайомим на Кавказ.



По-злодійськи втекла із сім’ї, від чоловіка, який її дуже любив і в усьому догоджав. А найголовніше — втекла від своєї кровиночки, яка нічим і ні перед ким не завинила.



Знову неспокій. Адже Оля може передумати — приїхати і забрати свою донечку. ВОНА Ж ЇЇ МАМА. Хіба не болить у неї душа за півторарічною крихіткою?



Що робити? Де шукати допомогу? До того ж тітка Соня дуже захворіла. Тільки дякуючи Богу і мудрим лікарям міської лікарні її життя вдалося врятувати.



А в сім’ї хвилювання — тільки б не забрала мама їхню Марічку, адже без неї, без цієї крихітки свого життя вони не уявляли. Звернулись до юристів, і ті порадили подати заяву до суду.



Зима. Переддень Нового року. Лапатий сніг, наче білим простирадлом, застелив усю землю. Дерева вдягли пухнасті шапки, білокорі берізки, наче казкові, сріблом виблискували на сонці. У білих кожушках, горді і похмурі, стояли сосни і ялини, тільки подекуди виднілись їх темно-зелені віти. За ніч снігові заметілі перегородили всі дороги і стежки. Зранку міський транспорт завмер. Холодно. Люди готуються до свята.



А мама Соня із сином Сергієм пішки поспішають до міського суду. Йдуть мовчки, тільки сніг хрустить під ногами. Їх серця тривожить думка: мабуть, Оля вже приїхала і забере дитину. Цього вони боялись найбільше, бо ще вірили в материнські почуття Олі.



У суді справу розглядали останньою. Спочатку повідомили, що мама Оля не приїхала, а надіслала лист, у якому зазначила, що від рідної дочки відмовляється, тому що в неї немає змоги її доглядати і її новий обранець не хоче чужої дитини. В листі Оля нагадала, що вона ще надто молода, хоче пожити для себе, добре влаштувати своє життя.



З полегшенням повертались додому. Маленька Марічка лишається в сім’ї. Мамі вона не треба, а тому можна не турбуватись, що вона її викраде із дитячого садочка.



Життя увійшло в спокійне русло. Дорослі — на роботу, а Марічка — в дитячий садочок. Всі сімейні клопоти лягли на плечі бабусі Соні. Марічка називала її мамою, від чого Соня ніяковіла, кажучи, що надто стара мама для такої малечі.



Про справжню маму, бабуся ніяк не могла відкрити правду Марічці, боялась потривожити її маленьке серце, а також не знала, як вона на це зреагує. Відклала розмову на пізніше, чекаючи поки внучка підросте.



Але з’явились «доброзичливці» і розповіли всю правду Марічці.



Одного разу, після прогулянки, Марічка прибігла додому і ще з порога запитала свою маму-бабусю:



— Це правда, що в мене є ще одна мама?



— Так, — була відповідь тітки Соні.



Більше розмови на цю тему не було. Марічка закінчила школу, технікум, зараз закінчує інститут. Успішно вийшла заміж, народила синочка, якому віддає всю свою любов і тепло, але повага до мами-бабусі не стала меншою.



Кожного року приїжджала Оля до своїх батьків, але жодного разу не поцікавилася долею своєї дочки. Не хотілось матері-зозулі побачити Марічку, дізнатися, як у неї склалося життя, чи здорова, як жила, вчилась, яка у неї сім’я.



Правда, сиріткою Марічка себе ніколи не відчувала завдяки безмежній любові мами-бабусі і тата Сергія. Бог допоміг Марічці стати Людиною. Наділив її красою, розумом, добротою і щирими людьми, які її оточують.



Марічка виховує сина, навчається і працює. У злагоді живе зі своїм чоловіком і ніяк не може зрозуміти своєї матері-зозулі. Кожна жива істота піклується про своє потомство. А як доросла, свідома людина могла так жорстоко повестися зі своїм дитям? Марічка каже:



— Людину, яка мене народила і кинула, я не можу назвати священним словом мама. У мене є мама Соня, яку я дуже люблю, ціную і буду завжди піклуватись про неї, а цій біологічній «мамі» я б хотіла тільки глянути в очі.

Клавдія ГУПАЛЮК

Гощанський р-н.