Жахливе минуле

— І мене візьми, татку! — проситься Соня і стискає малесенькими рученятами широке і міцне зап’ястя, таке рідне. Від одежі батькової пахне полем, хлібом і молоком.

— Ой і втомився ж я, дітки! Одначе не омину з вами вечірньої балаканини! – каже Сергій і посміхається.

Він обожнює своїх дітей. Живе ними і для них, а вони в свою чергу, допомагають матері поратися з худобою, кожного вечора зачікуються батька з роботи і з веселощами кидаються до нього. Як би він не натомився, ніколи не відмовляє дітям в радощах і пестощах — занадто любить малих.

- Не заважайте відпочивати, діти! Сергію, скажи їм, щоб йшли спати, бо вони коверзували увесь день! Хай дадуть відпочинок і мені, і тобі! – кричить мати.

— Не репетуй, люба! Ми з ними погомонимо і вкладемося спати. Йдіть до мене, малі!

Не вмівши стримати веселого вереску, діти кидаються на коліна.

— Та не гуртом, по одному, бо не втримаю вас і впадемо! – сміється Сергій.

— Сашко, спочатку я, а потім ти! – весело бубонить Соня.

— Ну давай скоріше, бо тато передумає! – серйозно відповідає Сашко.

Мати спостерігає за цією картиною. Вона завжди дивувалася Сергієвій витримці: наче невтомний і невсипущий, він встигав скрізь і всюди, робота в руках горіла, усмішка сяяла, а очі...Очі палали таким вогнем, що ставало поряд із ним гаряче, спекотно навіть. Високий, чорнявий красень з широким чолом, великими вугільними очима і міцними руками – таким вона вперше взріла його. Зашарілася від одного погляду цього кремезного юнака і вже була певна: окрім нього, не любить нікого!

Так з ним було легко і просто! Ніколи не гримне, не образить. Завжди вміє підтримати і дати розумну пораду. «Такого чоловіка пошукати – і не знайдеш!» - все заздрили сусідки. А воно й справді так. Сергій працював і наробив велике господарство: і кури, і гуси, і кози, і корівка, і кінь – все було. «Газда хоч куди!» - цокотали люди.

Рок за роком спільного життя вона любувалася своїм коханим. От і зараз невтомні його руки брали дітей, всаджували на коліна, а обвіяні польовим вітром губи розповідали про те, що бачили ясні очі. Ці оповіді дорожчі за все на світі, без сумніву!..

Тиху, неквапливу розмову перервав Сашко своїм запитанням:

— Тату, а скажи нам, що то за люди приходили до нас? Тебе питали. І такі серйозні. Мама сказала, що це недобрі люди.

Ці слова були ніби грім серед ясного неба. Сергій похмурнів і навіть осяйна посмішка злетіла з обличчя враз, наче й не було. Очі згасли, а руки стали слабші ніби.

— Дітки, йдіть вже спати. Час для відпочинку. А ми з мамою трохи поговоримо та й теж ляжемо відпочивати, – силячись сказати ласкавим тоном промовив Сергій.

Соня з братом тихою ходою, без заперечень і коверзувань пішли спати. Маленькі серця якось стурбовано і сильно калатали в грудях. З дивним почуттям неспокою і тривоги лягли діти. До вух доносилася розмова батьків.

— Сергію, знов душогуби приходили! Коли вони нам спокій дадуть, коли?! Чим ми їм завинили? Лихо не оминуло нашої хати, а ти ж бо знаєш, які вони: все заберуть, голотою по світу пустять, голодом замордують! Я чула, я знаю! Що ж це буде? Ми – то не страшно, а діти?! Що їм робити?! – зривалася на ридання і крик мати. Соня слухала і по рожевій щічці текли струмочки солоних сліз, чистих дитячих сліз жалю і болю: вона ніколи не чула, щоб мама плакала.

— Тихіше, люба, бо дітей збудиш! Не турбуйся, все буде добре. Ніхто нас не зачепить, бо я не дозволю. – сказав Сергій. Соня відчула, що навіть батько, її всезнаючий батько, не певен у своїх словах.

— Ці колгоспи...Нащо вони? Щоб по нашій хаті разом із вітром злидні гуляли?! Все заберуть, примусять на них працювати, без землі і власного хліба залишать! Лихо-лишенько, що ж робити?

— Не галасуй. Щось то воно буде. З голоду не помремо, бо молоді і роботящі, до ледарства не привчені. Іди спати. Дасть Бог, то переживемо все, – тихо сказав Сергій. А десь всередині все захололо.



***

Вранці діти прокинулися від того, що почули, як мати тихо плаче. Соня згадала, з яким чуттям лягала вона спати, згадала вечірню розмову батьків і зрозуміла: сталося щось жахливе.

— Мамо, що сталося? А де татко? Пішов у поле? – нічого не розуміючи, вимовив Сашко.

Матір не відповідала, тільки обливалася сльозами.

Соня раптом згадала.

Вночі дівчинка прокинулася від того, що в шибку хтось стукав. «Хто це серед ночі прийшов? Дивно якось...» Соня дослухалася мови за вікном, потім почула, що надвір вийшов батько. Потім йому сказали щось і надягли дивні ланцюги на руки. Мама щось говорила, благала, просила, але все дарма. Батько тільки поцілував і прихилився востаннє до дружини. І зник. Соня хотіла піднятися, побігти до батька, зупинити людей, але не змогла. Перед очима все пливло і зникало. Здавалося, що це сон. Такого бути не може. Не може батько, такий сильний і мужній,,,,,, датися комусь до рук. Це просто сон, нічого більше. Сон...Сон...

«Це була не мара. Це відбувалося насправді!»

Діти плакали і постійно питали: де батько? Чому мама плаче? Що сталося? Матір мовчала.

Тільки через годину прийшли якісь люди, забрали всю худобу, збіжжя –і усе, що раніше було їхнім господарством.

— Злидарі, ми злидарі. Сергія немає! – постійно повторювала мати.

Через три дні сусіди сказали, що батька забрали назавжди, що він не повернеться, що чекати його марно. Діти кричали, плакали і просили сказати, де батько, та хіба ж хто знав? Тепер кожного дня мати працювала у колгоспі, поверталася втомлена і безрадісна.

А потім почався жах. Люди вмирали з голоду, дуріли на очах. Спочатку ходили вулицями, як навіжені, потім приходили до хати, просили їжі, зрештою здуріли і їли все: коріння, рослини, і навіть собак. Зовсім оскаженілі їли людей.

Сашка, Соню і їхню матір врятувало одне: в колгоспі хоч трохи годували. Сильно схудли і потемнішали, але не померли – і за це спасибі! Тільки через декілька років сім’я дізналася: батька вели з іншими чоловіками під конвоєм. Заарештованих привели в ліс, а з лісу ніхто, окрім конвоїрів, не повернувся. Кажуть, що людей, які не хотіли йти до колгоспів і віддавати своє добро, просто заводили до лісу, а там відстрілювали, як собак і навіть не ховали! І так багато зникло людей: у цьому селі бачили ланку заручників, а до наступного не дойшли – розстріляли.

Соня і Сашко виросли напівсиротами. Батьківського тепла їм так не вистачало! Вони вижили в цій боротьбі між народом і владою, але ціна за їхнє життя була такою високою!

У кожного своя сім’я. Я – онука того самого Сашка, сина Сергія. Мені так боляче розуміти, що цей геноцид 1933 року зачепив не тільки мою родину – увесь мій народ. Хто дав право їм так поводитися з невинними людьми, скажіть? Що це за суд такий – вбивати людину за те, що вона хоче жити! Як, як так можна? Я не вимагаю безглуздих, порожніх виправдань – годі, досить. Я хочу почути відповідь на поставлене запитання!

Невже в ті часи ніхто не знав, що найдорожче, що є в світі – це ЖИТТЯ?!