ПОЧУТТЯ НЕ ПРОЙШЛИ ВИПРОБУВАННЯ ЧАСОМ

Сокровенне
Схоплюєш мобільний, який надривно виспівує голосом Діми Білана, дістаєш із кишені куртки чергову цигарку і йдеш на балкон. Крізь віконне скло я спостерігаю за змінами у тобі: раптово з плечей ніби скидаєш десятків два років і з закльованого справами бізнесмена перетворюєшся на закоханого юнака, щось емоційно розповідаєш і постійно посміхаєшся. І забувши про цигарку, автоматично ховаєш її назад у кишеню...

Я давно вже звикла до твоїх довгих телефонних розмов за зачиненими дверима: на балконі, у ванній чи, пробачте, у туалеті. „Справи”, – говориш ти, а сам на прощання своєму „діловому партнерові” завжди кажеш: „Цілую, кошеня”. І вже немає сенсу копирсатися у твоїх речах, шукаючи доказів зради: слідів помади на сорочці чи презервативів у кишенях. Ти навіть не сильно намагаєшся це приховувати. Ходиш із коханою в кіно, у гості, у ресторани, знайомиш із нашими спільними друзями.

Я умію терпіти, умію чекати і прощати. Я звикла до твоїх миттєвих захоплень. Але цього разу усе по-іншому. Мить зради затягнулася на цілих чотири роки. За ці чотири роки я навчилася ділитися тим, що по праву мало б належати тільки мені. Змирилася, що мені належить лише одна твоя половинка, яка має назву сімейний обов’язок. А інша, котру називають коханням, належить іншій. Сьогодні я уже не плекаю марних надій і знаю, що коли Новий рік ти святкуєш із сім’єю, то на Різдво „будеш у відрядженні”, якщо у День Святого Валентина ми разом відкорковуватимемо шампанське, то на Восьме березня на самоті я проклинатиму поборницю жіночих прав Клару Цеткін.

Поступово із коханої дружини я перетворилася лишень на матір твоїх дітей, господиню в домі, на жінку, пов’язану з тобою штампом у паспорті. Наші почуття не пройшли випробування часом. Коли народився Максим – зникла пристрасть, з появою Алінки ми дійшли висновку, що по-різному трактуємо слово „щастя”, а коли світ побачила Вікторія, між нами уже не було довіри. Сьогодні твій обручальний перстень уже давно припадає пилом десь у скриньці із різним непотрібом, а після вечері, сказавши один одному сухе „на добраніч”, ми йдемо кожен у свою спальню. І через тонку стіну я чую, як із твого телефону знову волає Діма Білан...

Марина ДАНИЛЮК