НЕНАВИДЖУ…

Я ненавиджу Новий рік. Ненавиджу різнокольорові гірлянди, барвистий серпантин, бій курантів та запах ялинки, ненавиджу, як піниться шампанське і горять бенгальські вогні, ненавиджу апельсини та салат «Олів’є». Бо все це нагадує мені про тебе, про людину, яку я ненавиджу більше всіх на світі.

Я ненавиджу свою подругу Ольку, адже це вона в переповненій ароматом ялинки кімнаті познайомила нас і, як ворона, накаркала, що з нас була б гарна пара. Ненавиджу себе за те, що, як безнадійна повія, забула про чоловіка, дітей і потонула у глибині твоїх небесно-блакитних очей. Неначе продажна дівка, купилася на яскраві вогні твого феєрверку, біля яких так і не зігрілася, бо, невловимі, згасли вони десь у піднебессі, ще не долетівши до землі.
Я ненавиджу ТЕБЕ. Ненавиджу за те, що так безсердечно і так швидко покинув мене. Не зумів (чи не захотів) боротися за миті життя зі мною і безвільно віддався на волю моєї холодної суперниці Смерті. Ненавиджу за те, що відірвав добрий шмат мого серця і поклав разом із собою у домовину, навіки похоронивши частину моєї душі у темній сирій могилі, щоб оберігала, мій янголе, твій мертвий вічний сон. А ще ненавиджу, тому що нам було так добре і затишно разом і таким нестерпно гірким став біль втрати.
Я не вірю більше в Бога, бо він не почув мої молитви, коли просила врятувати тебе, зігріти твої крижані долоні, знову змусити битися серце і дати змогу ще раз заглянути у бездонну блакить твоїх очей. Як справжнісінький егоїст, він забирає усе найкраще для себе, нам залишаючи лише об’їдки зі свого священного столу.
Я ненавиджу людей, бо вони заважають думати про тебе… Я люблю лише сніг. Це він падає на моє обличчя, тане і змішується в потоці сліз, приховуючи від перехожих гіркі ридання, які розривають усю мене у тузі за тим, кого так ненавиджу…
Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.