Рівне:

Створення та просування сайтів

Безнадійна тиша осіннього неба

Таке життя 04-січ, 2007, 13:209 prov 1 169
Я чекаю твого дзвінка… Я так відчайдушно чекаю цього дзвінка. Лікарняні стіни повністю просочились моїм безнадійним чеканням. Але мій телефон вперто продовжує мовчати… А я чекаю. Я не можу померти, не почувши твого голосу.
До мого тіла турботливі медсестри приєднують чергову крапельницю, намагаючись продовжити термін мого перебування на цій землі. Але я не прагну жити. Все важливе уже відбулося в моєму житті. Я зустріла тебе. І втратила тебе… Тому я так безнадійно і приречено посміхаюсь. Я жартую із медсестрами, заграю із молодим лікарем і веселю своїх сусідів по палаті. А ночами як і всі смертні, знемагаю від непереборного страху смерті. Помирати страшно. Ще страшніше помирати, не дочекавшись твого дзвінка…
Серйозні лікарі, читаючи мою історію хвороби, називають причину моєї майбутньої смерті колючо-ріжучою назвою „гострий лейкоз”, згорьована мама, купуючи на останні гроші гранатовий сік, називає це білокрів’ям. Лише для тебе байдуже, яке ім’я носитиме моя смерть.
Я не дозволяю собі плакати. Сльози вже не допоможуть. Але так страшно відчувати свою безпорадність. Ще вчора я бігла до лікарняного телефону в надії, що це телефонуєш ти… Сьогодні я не можу підвестися із ліжка. Немає сил жити. Пробую усміхатися, але це дуже боляче. Іноді, не витримуючи нестерпного болю, переходжу на крик: „Коли вже це все закінчиться???” Але не маю права померти, не почувши твого голосу. І уві сні я цілую твою щиру усмішку. І, зустрічаючи новий світанок, так свято вірю, що сьогодні мій телефон затремтить і заплаче від звуків такого довгоочікуваного голосу…
… Ти приходиш до мене у сни щоосені. Ті сни чомусь потім довго-довго болять у моїй підсвідомості. Ким ти була у моїй долі? Та, врешті-решт, ніким. Інший би на моєму місці потішив своє самолюбство увагою симпатичної дівчинки і наступного ранку забув би про твоє існування. Чому ж ти запала мені у душу? Адже я був давно не юним хлопчиськом, у мене була благополучна сім’я, красуня-дружина, двійко діток, хороша робота… А ти, зовсім чужа і незнайома, так щиро і сміливо забігла у моє серце. І чомусь здалася такою рідною і близькою…
— Не хвилюйся. Я ненадовго, – лише сказала.
Спочатку я не сприйняв твої слова всерйоз. Але згодом твоя посмішка стала якоюсь болюче приреченою. Хворобливі синці під твоїми небесно-синіми очима так розпачливо розривали моє серце. І я злякався. Я боявся побачити тебе мертвою. Не вірив, що такі, як ти, можуть так рано залишати нашу землю. Я так хотів подарувати тобі хоч крихітку свого життя. Хотів слухати твій дзвінкий сміх, цілувати твоє волосся і говорити недоречні банальності. Я стільки всього хотів із тобою… Але я не міг уявити тебе мертвою. Тому й більше ніколи тобі не зателефонував. Розумію, що це був найжорстокіший вчинок у моєму житті. Але він подарував мені надію. Я донині вірю, що ти одужала. Що ти вийшла заміж і народила сина. І так відчайдушно вірю, що десь там, за сотні кілометрів від мого рідного міста, твій дзвінкий сміх розриває безнадійну тишу осіннього неба. Я так вірю в це…
Вікторія ЛЕВЧУК,
Рівне.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору