Рівне:

Створення та просування сайтів

Пастор - капелан протестанської Церкви всиновив 38 дітей

Головна / Війна з московитами / Актуально 17-вер, 2024, 08:299 swet 363
17 вересня - День усиновлення

Капелан ЗСУ і батько 41 дитини (з них 38 – прийомні) служить на передовій і мріє про повернення до рідного міста - Маріуполя
Хтось тішиться своїм становищем, багатством славою та положенням.  Мєлкая душонка прагне ще більше розбагатіти, йдучи по головах, а інколи і по трупах інших, а той, хто усвідомив Істину Божу - намагається прожити саме так, для чого і призначена людина на Землі.
Пастор «Церкви добрих змін», капелан ЗСУ Геннадій Мохненко свого часу заснував у Маріуполі дитячий реабілітаційний центр «Республіка Пілігрим», який відкрив двері для сотні «важких» підлітків та сиріт.
Про долю «Республіки Пілігрим» та її вихованців під час війни кореспондент Укрінформу розпитав у Мохненка в Івано-Франківську, куди він приїхав у перший день відпустки. Капелан проведе кілька днів із дітьми у Карпатах, встановлюючи у горах хрести, щоби подякувати Господу та українським військовим за можливість жити в Україні.

  Рік тому, він усиновив ще одного хлопчика Івана.   Мохненко засновник і керівник наймасштабнішого в Східній Європі табору реабілітації безпризорних дітей, який має назву «Республіка Пілігрим», а також цілої мережі реабілітаційних центрів для дорослих.
Геннадій - це людина, яка змінює світ своїми діями та почуттями. Коли він розповідає про своїх дітей, у його голосі простежується неймовірне почуття любові та піклування. Те, що він дарує своїм дітям, неможливо описати словами, адже це те, що не можна купити ні в одному магазині світу - це родина, це тато і мама. Для дітей, які втратили своїх батьків та рідних, це було найкращим подарунком у житті.
Ось що він написав на своїй сторінці ФБ:
"Приймаю привітання.  Діти в моєму сімействі заводяться навіть під час війни і не зважаючи, що я далеко від дружини. Відвіз свого 33-го прийомного сина до США, але не встиг повернутися, як на його місці вже спав 36-й!!!  Це якийсь кругообіг дітей у природі, протягом двадцяти з лишком років... Благословіть юнака... Йому 14-ть.  Сказав уже: "Батя"..."
За понад двадцять років Геннадій Мохненко прийняв у родину 38 дітей, і кожен з них - це окрема історія, окрема людина, яку він обіймає любов'ю та турботою. 
Він вірить, що його роль - це не тільки дати їм будинок та економічну підтримку, але також допомогти їм відновитися, стати на ноги, а також побачити Бога через батьківську любов у його та їхньому житті.
Геннадій Мохненко - це живий приклад того, що одна людина може зробити дуже багато, якщо вона має віру, любов та бажання допомогти іншим.
Через нього пройшло більше 4 тисяч дітей найважчої соціальної категорії. Перші покоління - були діти з глибокою наркотичною залежністю, безпритульні, які роками жили на вулиці, це кримінал, СНІД тощо. Капелан багатьох підлітків зумів поставити на ноги, або і повернути до життя в прямому розумінні слова. Вони дорослішали, створювали сім'ї, виходили в самостійне життя. 
На жаль, у березні минулого року загинула від російської ракети дочка Геннадія. А в лютому 2023 року на фронті поранено сина пастора. «Мій синуха, який воював у Бахмуті, серйозно поранений. Ампутували ліву кисть руки. Безліч уламків у тілі. Загрози життю, Слава Богу, немає», — написав відомий протестантський пастор і капелан Геннадій Мохненко .
Геннадій та Олена Мохненко усиновили В'ячеслава, коли йому було 13 років.
Вчора пастор  у Фейсбуці повідомив, що серед звільнених з російського полону є пастор з Азовсталі Анатолій Волошин, його родина вважала загиблим  та опублікував фотографію свого друга серед інших звільнених полонених українців.
«Сиджу ридаю... Давлюсь сльозами подяки Богові.. Обмін полонених.. Крайній праворуч - один із пасторів нашої церкви, мій друг Анатолій Волошин! 30 років ми разом служили Богові та людям. Останні місяці його вважали загиблим», - написав Мохненко.
Як відомо, вчора відбувся великий обмін полоненими.
З рашистського пекла повернулося 130 українців - 126 захисників та 4 захисниць.
Це воїни ЗСУ, нацгвардійці, прикордонники, ДССТ.
Серед них - 87 захисників Маріуполя, 71 з яких - із «Азовсталі».

Відео дня
Play Video

АРТЕМ

- 24 лютого ввечері нам вдалося евакуювати з Маріуполя переважно підлітків, які були в нашому центрі, дітей з прийомних родин та жінок. Тоді ми отримали наказ від розвідки і попередження, що в нас є лише 40 хвилин, – пригадує Геннадій Мохненко.
Того дня він не збирався виїжджати з міста, а готувався із синами обороняти рідний Маріуполь. Адже у Мохненка за плечима було вісім років служби на сході.
Геннадій Мохненко
- Діти мали складені тривожні рюкзачки, у нас був план евакуації про всяк випадок, але ми не очікували, що ним доведеться скористатись так швидко. За 38 хвилин колона дітей та жінок вже виїжджала з міста. У мене було лише вісім хвилин, щоб забрати необхідне з дому. Ми розуміли, що військові дали нам єдиний шанс вийти з Маріуполя. Я вдячний Господу та розвідці, що не побачив найстрашнішого, що могло статись з усіма, – зізнається пастор.
Пригадує, що колона авто, з понад сотнею дітей та жінок, майже наввипередки рухалась із російськими танками, які оточували місто з іншого боку. Мохненко отримав наказ не зупинятись і їхати швидше. Українські військові забезпечували їм зелене світло.
Вихованців реабілітаційного центру та жінок вдалося вивезти у тилову область. Далі їх евакуювали у Німеччину. Тим часом Геннадій Мохненко із дорослими синами та капеланами вирішили повернутись до Маріуполя, де залишались його старші діти та прихожани «Церкви добрих змін». Прорватись у місто не вдавалось.
Опіку над містянами, які ховались від обстрілів у сховищі Церкви, взяв на себе прийомний син Геннадія Мохненка, Артем. Йому тоді було 28 років. Артем – сирота, як і більшість дітей «Республіки Пілігрим». Свого часу пастор забрав хлопця просто з вулиці.
- Ми готувались до Великої війни. Закупили у сховище Церкви матраци, дизель-генератори, воду… Розраховували, що там зможуть ховатись до 50 людей, але перебувало набагато більше, – говорить він.
Кілька днів поспіль Артем добував воду та їжу, а коли зрозумів, що росіяни знищують місто, вирішив вивозити людей.
- Окупанти зупиняли людей, погрожували, – каже Геннадій Мохненко. – Деякі на авто проривались, але і тих розстрілювали. Артем вирішив їхати замінованими полями. У першій машині їхав сам. Іншим наказав негайно розвертатись, якщо побачать, що він підірвався. Першу колону ми зустріли на лінії фронту. Повірити не могли, що всі вижили. Жінки і діти плакали. Артем почувався дуже зле, був ледь живий, бо перед цим багато молився і постив, аби все вдалося. Він знову вирішив повернутись у місто. Далі була друга, третя, четверта колони… Так мій син зі своєю командою вивезли з Маріуполя майже вісім тисяч людей. ООН вивезла нуль людей, стільки ж – Червоний Хрест, а мої вивозили і рятували. Так, вони навіть гроші платили за це росіянам, горілкою розраховувались, яку я закуповував ящиками, але людей вивозили… Син зупинився лише тоді, коли росіяни пригрозили розстріляти його авто. Але він змінював водіїв, машини і далі вивозив людей.

Нині Артем разом із паном Геннадієм – на фронті. Хлопець одружився з дівчиною, яку вивіз із окупованого Маріуполя, молодята чекають на поповнення у сім’ї. А Геннадій Мохненко готує документи, щоб належно відзначити подвиг сина.
На основі цієї історії кінопродюсер, письменник Сергій Розвадовський вже написав сценарій для фільму.
- Тепер його мрія – знайти голлівудських акторів, які гратимуть мого сина, друга… Знаєте, як починатиметься фільм? Безпритульний хлопчик вночі забирається в наш дитячий центр, в бухгалтерію, звідки викидає у вікно сейф із грішми. Це – реальна історія про Артема, а тепер – мого сина-Героя, – усміхається багатодітний батько.
СЛАВКА
Разом із Геннадієм Мохненком на фронті не лише Артем, а ще десятеро синів. Із них шестеро зазнали поранень і травмувань. Найбільше – Славка. На війні він втратив руку, на іншій залишились два пальці, в ногах – безліч осколків.
Мохненко розповідає, що Славка жив на вулиці з п'яти років. Коли йому було десять, потрапив у закритий притулок за те, що пробрався в чужий дім і випив там борщ, який знайшов у холодильнику.
- У своїх 13 років Славка прийшов у «Республіку Пілігрим» і став її президентом, а потім – моїм сином. Він теж Герой. Воював із 2014-го. На фронт повернувся на початку Великої війни. Це він зі мною намагався прорватись у Маріуполь у перші дні окупації. Якось я сказав, що ми від’їжджаємо від фронту, щоби виспатись і знову пробувати зайти в місто, але він вискочив із машини і втік до наших. Я нічого не міг зробити. Тільки просив у командира взяти його розвідником, зважаючи на досвід. І його залишили. У ту ж ніч у селище Розівку зайшло багато російських танків, і син з нашими військовими опинився в оточенні. Вранці я довідався, що окупанти взяли Розівку, і тоді вперше в думках поховав сина, – зізнається Мохненко.
Через два дні капелан отримав дзвінок із невідомого номера. Це був його Славка. Він із товаришем перебував у підвалі закинутого будинку. Командир дав їм наказ спробувати вийти з оточення.

- У селі – тисячі росіян, які роздовбали нашу техніку… У мене з’явилась надія, але потім три тижні – тиша, і я знову поховав у думках свого сина. Вже вдруге. Але ж потім знову дзвінок: «Батьку, ми живі. Але вже ані сил, ані їжі. Та діватись нікуди, знову намагатимемось вийти». І в мене знову з'явилася надія. Потім подзвонила якась жіночка і сказала, що син та його побратими загинули... Через кілька днів, коли їхали з фронту, мій друг отримав дзвінок. Бачу, плаче. Каже: «Хочеш гарну новину? Славка і Мішка вже у нашій машині, вийшли з оточення», – пригадує Мохненко.
Славка швидко відновився і став у стрій. Пізніше, у складі українського підрозділу з-поміж перших увійшов у звільнений Херсон. Тоді Славка чи не вперше плакав від щастя. Далі він продовжив боротьбу в Бахмуті. Потрапив під ворожий дрон, який спробував відмахнути рукою. Був сильний вибух. Отямився вже у госпіталі.
- Славка лише просив, щоби я не дуже на нього гнівався. Каже, що обіцяв залишитись живим, але ж нікому не обіцяв, що буде цілим, – говорить багатодітний батько.
ВІКА
На війні загинула прийомна донька Мохненка, Вікторія. Родина пастора прийняла її у 10-річному віці. Теж сирота, у «Республіку Пілігрим» прийшла з вулиці. Її життя закінчилося у 28.
- Це сталось у Маріуполі. Тоді вивозили всіх, хто міг добратись до нашої Церкви. На жаль, донька не змогла. Вона вже жила окремо. Ми довго не знали, де вона… Пізніше я отримав інформацію, що окупанти розстріляли її з танка. Я знаю те місце, де поховане її розірване тіло, – каже Мохненко.
У Віки залишився маленький син, який мешкає в Ізраїлі зі своїм батьком.

СЕМЕН
- У мене – троє біологічних дітей: двоє доньок і син Семен, молодший. Він навчається у США. Але вже теж Герой. Коли почалась війна, йому було 14 років. І він через кілька місяців просився на фронт. На Різдво у 2022-му Семен приїхав у Німеччину до мами і випросив у неї благословення на тиждень поїхати до своєї країни… Приїхав до мене на фронт. Ми разом під обстрілами були у Бахмуті, Оріхові, – розповідає Геннадій Мохненко.
Каже, Семен зізнався, що ніколи не забуде, як привозив дітям дарунки, як дрижали тоді багатоповерхівки від вибухів, а він працював із батьком на фронті у статусі помічника капелана ЗСУ.
- Я пишаюсь своїм молодшим. Він і нині проситься в Україну, – усміхається Мохненко.
1
Фото з архівів Геннадія Мохненка
100 ХРЕСТІВ – НА 100 КАРПАТСЬКИХ ВЕРШИН
- За якими принципами ви виховуєте своїх дітей? Чи є у вас якесь покарання для дітей, чи все їм дозволяєте?
- Я свого часу написав «Непедагогічну поему», а в Макаренка, якщо пам’ятаєте, була «педагогічна». Моя праця – книжка, що тут і плакати можна, і сміятись. У ній – історія унікального дитячого центру «Республіка Пілігрим». Очевидно, тут є відповіді на питання про виховання… Чи було в мене покарання для дітей? І так, і дозволяв їм усе. Найкраще, що ми можемо робити для дітей, – жити з ними поряд і показувати приклад. Вони не сприймають принципи, а радше копіюють нас. От чому в мене 11 дітей на фронті? Бо я сам там 10 років. Навіть коли намагався Славку зупинити, то він мені дорікав, що я ж учив його захищати слабших, що за свободу варто битись і навіть вмирати… Казав, що цим і буде керуватись у житті.
- Скільки ваших дітей нині мешкають у Микуличині на Івано-Франківщині?
- Небагато. Прийомних лише двоє – син і донька. З Європи, куди їх евакуювали, повернулась 21 дитина. Для мене це жахлива історія, її описали в романі «Фінальний епізод війни, що триває 400 років». Автор – Євген Положій (показує книгу, – ред.). Повномасштабне вторгнення змінило наш задум, але в цій книжці є про те, що 24 лютого двоє діточок – Сергійко і Марійка – мали ночувати в домі пастора. Ми з дружиною хотіли запропонувати їм увійти в нашу сім’ю. Вони це відчували, але нам довелось тоді всіх евакуювати, родину розкидало світом. Тепер, коли вони повернулися з Німеччини, офіційно стали моїми прийомними дітьми. У Микуличині вони – зі своїми друзями, вихованцями «Республіки Пілігрим», які приїхали з Німеччини.
От вже тепер я повертатимусь у Микуличин. Там ми започаткували з дітьми проєкт «100 хрестів – на 100 Карпатських вершин». Завтра понесемо п’ятий хрест на вершину – як подяка Господу, що врятував дітей, і подяка ЗСУ. Я хочу, щоб мої діти розуміли, яку велику ціну платять наші воїни, щоб вони змогли повернутись і жити в Україні.
- У вас залишився дім у Маріуполі? Є куди повертатись після деокупації?
- Понад 90 відсотків людей моєї Церкви виїхали, розкидані по світу. Наша Церква окупована. Спочатку росіяни її спалили, потім ремонтували, щоби створити там соціальний центр. У нашому дитячому будинку зробили свою комендатуру. У моєму домі тепер сплять російські солдати. Сплять у ліжечках моїх дітей. Тепер ми всі бомжуємо. Єдине, що тішить, – у нашого дитячого центру з’явився свій кемпінг у Карпатах. Коли вперше побачив той будинок, то подумав, що це – рай, настільки там красиво. Але ж коли почув, скільки він коштує, то розумів, що для нас це нереально... Втім, мої друзі, які організовували свого часу навколосвітню подорож з дітьми на велосипедах, взялися збирати гроші. Спочатку придбали для нас одну частину будинку, потім – другу. Так ми отримали чудовий центр, з джерелом на території. Вранці для дітей я перетворююсь на бобра, який після зарядки туди пірнає. Це дуже красиве місце. Там мені вдається забувати про війну. Ми робимо ремонти в приміщенні й готуємось приймати нових дітей.
Тепер мені сняться моє море, його запах, недобудований дім у Маріуполі, про який мріяли мої діти. І я теж мрію повернутися в рідне місто, як і більшість моїх друзів. Вони воюють за цей день і щодня ризикують життям. Ми обов’язково повернемось.

Світлана Коток
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору