Рівне:

Гірка таємниця

Таке життя 05-май, 2005, 14:579 prov 872
...
Сорокарічна Ганна ходила вагітна. Усміхалися сусіди, знайомі, втішаючи жінку: “ Ще вигодуєш, нема сорому. Бог дає дитину на радість.” Ганна дякувала на доброму слові і швиденько переводила розмову на інше. Ніхто, здавалося, не здогадувався про її таємницю. Собою вона сором Яніти прикривала. Це донька була вагітна, а кохання її розгубило крила і вже не летіло назустріч, а відповзало вбік, ховаючись від відповідальності.
Яніта залишилася без “коханого”. Він, дізнавшись про вагітність, пробурмотів, що, мовляв, думати потрібно було перед тим, як лягати до ліжка... Казав, що рано йому одружуватися, потрібно університет закінчити, роботу знайти, квартиру купити... Обіцяв щось продати, аби дати їй гроші на аборт, але щомиті сумнівався, чи вдасться те “щось” продати. Проте щоразу дивився на підлогу і зупинявся на півслові. Навіть не міг придумати чогось одного, то радив робити аборт, то шукати іншого хлопця, а потім сказати йому, що вагітна від нього, то народжувати, а він, мовляв, потім допомагатиме матеріально. Але всі ці його “мрії” так і залишилися мріями, а Сергій все покинув і втік ніби на заробітки, ніби на навчання.
А Янінине “придане” зростало і з кожним днем поривалося про себе заявити. Приховували цю таємницю як могли, а Ганна все повніла, аж поки всі не помітили її вагітність, штучно створену. І хто вже додивлявся до доньки, яка завжди була поруч матері, як підмога і опора в такому, вже за літами, незвичному становищі. А донька розквітала, як і повинно було бути молодому суцвіттю. Разом вони і носили одну вагітність, а дві журби. Разом їздили в інше місто, аби домовитися про пологи і таємницю, і йшли до розв’язки.
Яніта не боялася осуду. Зраджене кохання ніби заступило її життєве сонце і вона закам’яніла в печалі. Жити не було для кого, здавалося, що все закінчилося, все пройшло стороною. І щастя було таким примарним, оманливим і... холодним.. і не вірила, що у ній живе продовження її життя, її майбутнє. Народжувати не збиралась, вирішувала свою долю сама. І якби не хвилинна жіноча слабкість, мати і не знала б цієї проблеми. Схлипування донеслись до материної душі і вже стали її неспокоєм і бідою. До ранку обидві так і не заснули. Ганна вмовляла народжувати, щоб донька не повторила її помилку, яку і спокутувати не має права. Її ненароджене маля довго снилося ночами і просилося на руки. Вмовила залишити вагітність. А тепер ще потрібно й подумати про дитину, якою їй прийти у цей світ. Ні, не безбатченком! Сама пройшла цю дорогу і по сьогодні її ще шмагає батіг дитячих насмішок і зневаг. “Собою прикрию матір-одиночку і дитя-байстря”, – твердо вирішила Галина. Ось чому таємниця стала її гріхом. Чоловіка вмовляти не довелося. Незадовго до цих подій поїхав на три роки за кордон, вливаючись у “чумацький шлях” заробітчан, залишаючи, як посміхалися знайомі, дружину з приданим. “Пояснювати буду пізніше, вигадаю, чим аргументувати”, – прийняла тверде рішення Ганна.
З тієї ночі і почала підробляти свій “вагітний ” стан жінка. А щовечора, знімаючи все збільшену вагу, просила сили і прощення у Бога. Ганна згадувала всі дні несправжньої вагітності, стоячи на колінах, молилася..
А за стіною кричала Яніта, народжуючи для неї дитину. Хто вона буде? Який дарунок впаде їй на руки і чи не буде... – відкидала такі думки і молилась за успішні пологи дочки, скинувши свою важку “вагітність”.
І лише на мить, коли закричала дитина, Ганна спотикнулась на думці: чи правильно вона робить. Серце стривожено забилось, попереджаючи про важку ношу. А Ганна вже бігла назустріч дитині, початку її нового і важкого шляху. Відкрила двері і зустрілася з сірими, такими рідними і заплаканими очима доньки, кинулась зі словами втіхи, а дочка мовчала, тільки сльози крапали сумовитим дощем на дитину, міцно пригорнуту до грудей.
– Доню, – ніжно гладила голову доньки Ганна. – Все буде добре. Виховаємо ми твоє маля, дамо йому щастя, радість, усе у нього буде, повір. І усе найкраще, присягаюся, – витираючи сльози, говорила Ганна.
– Мамо, мамо, – тужила і квилила Яніта. – Навіщо ти так зробила? Ти ж знала, якої сили материнська любов. Я не віддам тобі мою дитину. Нащо ти затіяла цей сором? Мамо, мамо!
Вони плакали обоє над однією дитиною і з двома печалями. Плакали і не знали правильної дороги. Виправити попередню помилку заважала друга. А маленьке ніжне створіння лежало поруч, мирно посопуючи, цмокало губенятами і не знало, що тут, зараз, вирішується його доля. Якою вона буде?

Тетяна Луківська,
Рівне.
Схожі новини
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Апрель 2021    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930 
Вгору