Баба Ганна

Хата в неї велика, нова. Стоїть вона на розі вулиці, біля колодязя, а живе в ній баба Ганна сама. Вона сама собі дає лад: пере, варить і прибирає. Каже, що поки сама собі дає лад, то й житиме одна. А там як знають. Ні, діти в неї є: дві доньки й син, внуки й правнуки. Кожного дня відвідують вони матір: води принесуть, поділяться горем і радістю, мудру пораду почують, правда, син приїжджає лише у свята та відпустку, бо живе у іншому місті. Телевізор кольоровий матері привіз, то ж дивиться баба Ганна новини і погоду, «Ключовий момент», «Чекай мене». Все решта каже, що не для неї.
Ось і того похмурого дня баба Ганна стояла на вулиці, тільки була вона не привітна, як завжди, а мовчазна, ніби та осіння хмара, яка насувалась і здавалось от-от сипне рясним дощем. На вітання сусідів, перехожих лише кивала головою, а на питання, що це буде — махала рукою. А було це для баби Ганни щось страшне, адже сьогодні не стане її груші, яка росла в неї на городі. Хто і коли посадив її — ніхто не знає: чи птахи насінням занесли, а чи вітер надув, бо подвір’я із старою хатою баба купила зі своїм чоловіком, на якому вже росла груша. Побудували нову. Чоловік давно відійшов у вічність, а груша росла і донині. В бабиній голові роїлись думки як ті оси, що літали над грушами, які дозрівали і падали додолу.
Кажуть, що груші на смак були солодкі як мед і пахли вони медом. Та шкода, що жодної грушки баба не скуштувала, бо до Спаса садовини не їла, а груші відходили за тиждень до Спаса. Та баба Ганна не дуже шкодує, адже люди смакували і хвалили, кажучи, що таких груш нема в цілому селищі. Коли груші достигали баба Ганна просила: «Беріть груші, куштуйте, та ще приходьте!».
І ось настав той день, коли груші вже не буде. А виросла вона висока-висока, вища за хату. Та жаль стара стала і трухлява. Не один рік умовляли бабу зрізати грушу, бо ж її може й вітер зламати, вона може й хату зруйнувати, електричну лінію пошкодити. Лише син зумів її переконати...
Коли внук Іванко заніс бензопилку в город, баба Ганна закрила очі і почала тихенько молитись. Пильно глянула на Іванка і сказала: «Хай тебе Бог береже, внучку!». Баба не могла побачити як високо Іванко заліз на грушу, але серцем відчувала — що на саме небо. Кожна гілка яка падала на землю відлунювала в бабиному серці болем і щемом, ніби ЇЇ саму різали на шматки. І лише коли лишився стовбур з метр від землі, баба Ганна махнула рукою, мовляв, досить.
Не спала тієї ночі баба Ганна, все передумала: і лихоліття війни згадала і розруху. Цілу ніч вона відчувала дзижчання пилки і здригалась.
Так і стоїть стовбур посеред городу, баба Ганна надіється, що настане весна і груша пустить пагони, можливо, знову люди будуть думати, хто ж посадив ту грушу, знову будуть смакувати її плоди... Тільки це заспокоювало бабу Ганну...

Галина Вахнюк,
Степань.