ПРО ЗНАТНОГО КОЗЛА або Дещо з родоводу Майкла Джексона та історії його імені.

Продовження. Початок у №№ 26, 27, 28.
Баба Фрося аж захвилювалася – не за себе, а за
плеканця – як зреагують? У натовпі “тусувалися” і сусідські тінейджери. Козлик їх уже знав, а от від незнайомої юрби оторопів і сором’язливо почав ховатися за бабину спідницю.
Незліченна кількість пар очей мовчки вивчала нового жителя передмістя. Козеня, як козеня: голівка, груди, живіт, ніжки. Баба Фрося насторожено та ревниво чекала, що скажуть люди. Козлик від прискіпливої уваги не витримав моменту психологічної незручності і зробив ніжками такий немислимий рух, мекнувши чи то з переляку, чи бозна від чого, що вийшло досить кумедно і весело для юрби:
– Га-га-га!!! – першими випали в осад від вибриків козлика і його мекання сусідські тінейджери.
– Як Майкл Джексон!.. Навіть танцює, як він, і “єкає”!..
– Хто такий Майкл Джексон? – злякано запитала баба Фрося.
– Ви не знаєте, хто такий Майкл Джексон? – реготали вже з необізнаності баби Фросі. – Співак, він – співак із Штатів. Негр, який став білим... Гі-гі-гі!!! От село! Відстали ви від життя безнадійно!..
Баба Фрося не знала, що їй робити. Обуритися? Собі щось в’їдливе сказати? Ображатися, що відстала від життя? Сама те відчувала і знала! Обуритися, що козлика порівняли з якимось Майклом Джексоном? Та, як подумати, то це – добре, хоч на когось схожий. Поки в голові крутилися ці думки, козлик сам пішов на контакт: давав себе гладити, своєю мовою “розмовляв”, звеселяючи та потішаючи жінок, малих дітей, татусів тих же дітей.
– То, як ви його, бабо Фросю, кличете? – хтось кинув із юрби.
– Хай вже буде так, як його признали – Майкл Джексон, – заявила вона.
Як мир охрестив – так тому і бути. Отак на кутку з’явився Майкл Джексон. Баба Фрося навіть запишалася тим, що люди дали козеняті таку оригінальну кличку – поганяло, як згодом просвітили її тінейджери.
Університети баби Фросі
Баба Фрося уже закінчувала прибирати подвір’я, але оте тупцяння біля майстрів, які робили вольєр, та й цілоденні дріб’язкові клопоти далися взнаки. Сіла баба Фрося на ослінчика спиною до воріт та поринула в роздуми про життя-буття... Бозна, скільки перебувала у самозаглибленні. Можливо, ті миті продовжилися б, якби не голоси із-за воріт.
– Що, бабо Фросю, втикаєте? – запитав бритоголовий тінейджер.
– Добрий день, хлопці, – привіталася із сусідськими хлопчаками, які з цікавістю оглядали готового вольєра. – Прийшли допомогти чимось?
– Ой, ні! – запобігливо почали відхрещуватися ті від перспективи попрацювати. – Якось ви просили, щоб вам виписати щось із преси, то давайте гроші – ми якраз нагострили в район поштамту лижі. Заодно випишемо вам і ще декому аж по сьоме число...
– Мені хоча б на півроку... – радо заметушилася баба Фрося, збираючись ускочити за грішми в хату. – Газету... Щоб новини... Цікаве щось... Ось, – тицьнула Сашкові однією купюрою п’ятдесят гривень. – “Патріота України” мені випишіть...
– Що-що? – не зрозумів Сашко. – А що, босота, є така газета? – перепитав у друзів.
– Яка тобі різниця? – згоряючи від нетерплячки, нервово обірвав його губатий Толян. – Кажуть тобі “люміній”, то не наривайся на “чугуній”... Чешем...
Баба Фрося постояла ще хвильку біля воріт, проводжаючи поглядом постаті своїх недавніх співрозмовників, і пішла до справ, що чекали її рук. Квитанцію і якусь там здачу до воріт вже поночі приніс клаповухий Вася – найменший із того гурту, що приходив удень до баби Фросі. В квитанцію вона не зазирнула, бо здивував той мізер грошей, що їй повертали як здачу.
– А решта де? Де Сашко?
“Гонець” пришелепувато переминався з ноги на ногу, чухав потилицю і скупо витиснув із себе:
– На тусовці в нього вийшла зажира з кимось... Може, витрусили під час махалок вашу здачу, але те, що мені дали, я передаю вам, як ви і просили...
– То що, у вас жуліки хотіли відібрати гроші? – зрозуміла все по-своєму баба Фрося.
– Ага! Щось таке... – неохоче відповідав Вася і увесь час поривався розпрощатися із настирною сусідкою.
– Який світ став страшний! – запричитала баба Фрося. – Треба було мені самій зробити оту передплату... Тепер Олька вовком дивитиметься на мене, що сина через мої гроші мало не порішили...
– Нє-а! – задкував від воріт Вася. – Ви мамі нічого не кажіть...
– Ну, дивись мені! – дещо заспокоїлася бідна жінка. – Бог з ними – з тими грошима, аби тільки нікому не було біди.
– Та все буде чікі-пікі! – запевняв бабу Фросю Вася уже через дорогу...
Він не збрехав, і коли та через день побачила на вулиці живого-здорового Сашка – відлягло від серця. Не зважила на дивну поведінку сусіда, який чомусь не прагнув спілкування з нею. Та й голова була забита своїм.
Залишилися на обійсті удвох – баба Фрося і козлик, який на свій цапиний вік оформлявся у тінейджера – тілом витягувався, а розум плентався ще так далеко позаду, що якби не вольєр, то бабі Фросі не вистачило б ніякої пенсії на компенсації збитків, завданих людям Майклом Джексоном.
(Далі буде.)