Гiрка плата за щастя

Так сталося, що розмінявши вже шостий десяток, Олена ще й досі не поклялася нікому у вірності та любові у дні радості й горя, не пізнала вона й радості материнства. Так сталося…
Так розпорядилася доля, що, навчаючись в інституті, була надто відповідальною, не дозволяла собі зустрічатися з хлопцями, а все гризла граніт науки. “Встигнеться”, – гадала. А час летів. Одногрупниці виходили заміж, а дівчина милувалася білосніжними сукнями на їхніх весіллях. Потім вони переводилися на заочне відділення, щоб няньчити новонароджену малечу. “Всьому свій час”, – говорила Олена собі і знову сідала за книжки…
Кадр за кадром пролітають сірі минулі дні… Олена в школі – молодий педагог. Усі сили потрібно викидати, аби влитися в уже сформований учительський колектив, аби з хорошого боку зарекомендувати себе. Яке тут особисте життя? Конспекти, уроки, зошити, помилки, проблеми твоїх вихованців. А ще вечори, ранки, святкування – викладалася на всі сто. Бо не вміла робити щось для галочки, для звіту. Відповідальна ж бо… А тут знайшлися гожі поласувати її добросовісністю. Там допоможи, те зроби, того заміни… Відмовити не могла, м’якосердечна. Знаходила для всіх виправдання – старші люди, у них сім’я, діти, господарство. А вона молода, ініціативна, повна енергії – чому б не допомогти? Так і не зогледілася, як стала свого роду “палочкою-виручалочкою” для всіх у школі. Та незважаючи на її недоспані ночі, постійний труд, чомусь підвищення, категорії, похвали обходили стороною, а діставалися тим, чиїм галочкам для звітів вона надавала змісту.
Так і минали літа. Всю любов, усю себе віддавала дітям. Та не своїм, чужим. Бо не її сиві пасма вони пригортатимуть до грудей, не її натруджені руки і пооране глибокими зморшками чоло вони цілуватимуть на старості. Для них вона одна з тих людей, які з’являються на життєвому шляху, а потім зникають. Назавжди. Лише фото у старому шкільному альбомі нагадає про таку собі Олену Петрівну… стару діву… Чи жива вона ще?
Жива! І дивно, здається, пори року у її житті помінялися місцями. Після осені раптово настала весна. Її з собою приніс чорнявий молодий Олег. “Це ненормально, неправильно, так не повинно бути!” – безсило і невпевнено Олена намагалася переконати саму себе. Бо знала, що люди осудять цей зв’язок – Олег на цілих 20 років молодший за неї саму. Проте він приходив, і Олена не могла з собою нічого поробити, бо нарешті відчула запаморочливий смак кохання, п’янкий солод ніжних обіймів. Пізнала, що то означає бути комусь дорогою, бажаною, не просто зустрічною на шляху, а єдиною і, здавалося, назавжди…
Та таке вже життя: біла смуга у ньому щоразу чергується з чорною. Не забарився чорний колір і в Олениному житті. Кісткою в горлі стала вона для Олегової матері, колишньої своєї однокласниці Галини. Невеликим провінційним містечком поповзли чутки: відьма, приворожила молодого, безсоромна баба… Скоса в Оленин бік почали поглядати колеги в учительській, хитро, ніби насправді щось знаючи, стиха хіхікали між собою учні. Ти й подумати не могла, що такою гіркою пілюлею доведеться платити за миті вкраденого у долі щастя.
– Я трупом ляжу, а моєю невісткою ти не будеш, – ці слова знову і знову болючою раною кровоточать у її серці.
Олена не бажала нікому зла, не хотіла нічиєї смерті, бо знала, що рай тоді перетвориться в пекло. А будувати своє щастя на чужому горі не могла, не почувала за собою такого права. І тихенькою ходою зникла з Олегового життя, щоб не зруйнувати стосунки матері й сина, хай і сама від того не стала щасливішою. Навпаки. Зі стабільного, нехай і одноманітного, сірого устрою життя лишилися тільки руїни – довелося змінювати все аж до місця проживання. І тепер час від часу люди бачать, як вечорами з похиленої хатини на далекому хуторі виходить ще й досі струнка, проте сивочола жінка і надовго завмирає у полі…
“Може, хоч він щасливий”, – гадає Олена…

Оксана ЗАГІРНА,
Сарни.