Воскові свічки у божих храмах історичної Волині

Із сивої давнини славиться Волинська земля чисельністю, багатством, красою своїх монастирів, храмів Божих, глибокою побожністю самих волинян. Свічку віри Христової - святе українське Православ’я, засвітили на нашій землі в IX-му ст. учні святих братів Кирила і Мефодія, щоб вона освітлювала й зігрівала душі вірних Вірою, Надією і Любов’ю, щоб мали ми вічне світло життя. Із того часу Спаситель наш Ісус Христос упродовж віків для православних Волині є Світлим для світу, і більшість волинян хочуть мати Його світло життя. Символом світла життя з доби християнізації Волині для наших прадідів, як, врешті, і для нас, залишається світло воскової свічки, яку впродовж віків запалювали в храмах Божих: вірні за народжених, одружених, померлих, несли її до святинь як свою офіру Богові.

Воскова свічка із сивої давнини і донині залишається нашою офірою Богові, бо віск, за словами відомого філософа-теолога Сергія Булгакова: “Приношений і запалюваний нами як речовина найчистіша — означає нашу чистоту і щирість принесення; як речовина, на якій легко відбиваються предмети, він знаменує печатку чи знамення хреста, що покладено на нас хрещенням і єлопомазанням; як речовина м’яка і легкомісима, показує нашу готовність до розкаяння в гріхах і послуху; як зібраний із благоуханних квітів віск означає благодать Духа Святого, як згоряючий від вогню, знаменує наше опалення (очищення Божественним вогнем нашого єства); і нарешті — як джерело вогню, безперервно їх підтриманого, віск означає поєднання і нерозривність взаємної любові й миру між людьми.

Використання із вказаним вище значенням запалення воскових свічок у храмах Божих заповідано нам давньою Вселенською Православною Церквою, освячено віковими церковними звичаями й приписувалися чинними церковними уставами, тому ніяке інше освітлення в храмах Божих, опріч воскових свічок, не могло мати такого символічного значення.

Віск, воскова свічка на теренах історичної Волині “як прообраз сонця, життєдайної сили землі, а тим і людини, відомі були задовго до християнізації наших предків, тобто в поганські часи. І віск, із якого “сукали” свічки, вважали продуктом сонця, продуктом і поживою богів, насамперед бога Сонця, тих величних сил неба, що такі великі благодаті посилали людям на землю.

Одначе, сила вогню і світла воскової свічки в Божих храмах із християнізацією наших предків набувала цілком іншого значення - християнського.

Автор розвідки ставить собі за мету показати не тільки символічне значення воскової свічки в наших церквах, але й її історичну появу в святинях, сам процес і місце “сукання”, воскової свічки як складової частини українського православного сакрального мистецтва на Волині.

Плекання бджіл - давнє господарське заняття волинян. Викачування меду з вощини, як особливого продукту створеного ними, змусило звернути увагу їх власників і на інший продукт - саму вощину, з якої й розпочали плавити віск.

Це робили, як ми зазначили вище, наші пращури ще в поганські часи, і українські (руські) князі, обкладаючи своїх підданих у середньовіччя даниною, не забували про віск.

Віск був складовою частиною данини, яку сплачували підлеглі, та товару, що його купували іноземні кіпці чи наші, котрі вивозили до Царгорода, Рима й інших міст Європи.

Уже на початку віск використовували для виготовлення свічок, якими освітлювали княжі, боярські тереми, проте, починаючи із другої половини IX ст., на історичній Волині, можемо упевнено сказати, їх використовують у перших Божих храмах землі нашої: печерних монастирських церквах, дерев’яних, мурованих храмах для освітлення святинь, у процесі самої літургії.

Чи випадково і тільки через викачування меду до столу братії вже перші ченці при святих обителях доглядали бджіл? Звичайно - ні! Виготовлення воску з вощини та “сукання” свічок було передбачено планами монастирського господарства. Воскова свічка освітлювала келії ченців, монастирські церкви, її використовували під час літургії. Свічки ці були різні за розмірами, мистецтвом виготовлення, їх призначенням, але вже в ті, перші християнські, часи нашої землі були вони й предметом православного церковного мистецтва, не тільки за предметом використання, але й — мистецтвом виготовлення.

Коли в народі був звичай самим “сукати” свічки з воску для своїх потреб чи як офіру для храму Божого, то при монастирях, великих (у більшості єпархіаль¬них) храмах, виготовляли воскові свічки ченці, народні умільці. Як перші, так і другі, бачили їх не тільки як офіру, але — й предмет мистецтва у нашій святій Українській Православній Церкві, тому-то й виготовлення їх було процесом творчим. Про це можемо судити з пізніших відомих нам взірців XV-XVI ст. ст., що вціліли у храмах Волинського Полісся.

Воскові свічки ченці-умільці, народні умільці виготовляли з високоякісного воску з різних природних його кольорів і відтінків, розташовуючи їх у певних геометричних, орнаментальних пропорціях. Прикрашали їх різними візерунками з біблійними сюжетами, образами народного розуміння цих сюжетів й ін. У переважній більшості воскові свічки, виготовлені народними умільцями, прикрашали зовні різноколірними паперовими стрічками, нитками, а до певних церковних свят (Стрітення Господнє, Маковія) - пасмами волокна льону, конопель, листям квітів чистих рослин, особливо барвінку. Часто народні умільці свої воскові свічки вифарбовували в однотонні кольори, кольорами й відтінками райдуги. В переважній більшості були це свічки Великоднього призначення, у той же час над покійником завжди горіла суворо класична воскова свічка.

При монастирях і храмах свічки виготовляли за формами, розмірами, орнаментикою майстри-ченці, духовні, прицерковні особи, залежно від потреб їх використання: освітлення храмів, під час літургій, народження, весілля, похорону, але всі вони мали відповідний до потреб зовнішній вигляд, тобто не тільки в їх зміст, але й у форму вкладали християнську сутність.

Воскові свічки були різні за величиною - від найдрібніших і до висоти в два метри та товщиною телеграфного стовпа, це — так звані свічки-велетні. До Першої світової війни у трьох храмах поліського містечка Степань: Святої Трійці (1523 р.), Преображення Господнього, (1749 р.), Св. Миколая (1775 р.) — містилися трипудові воскові свічки, так звані цехові, тобто офірувані цеховими ремісничими братствами, виготовлені з воску певних природних кольорів і відтінків, були вони неперевершеними предметами церковного мистецтва Волинського Полісся, виготовленими з воску місцевими народними умільцями в XVI ст., і впродовж віків ними прикрашали й освітлювали святині, які на Волині належали до найкращих архітектурних об’єктів українського сакрального мистецтва.

У 30-х роках минулого століття очевидець залишив нам про свічки-велетні в храмах містечка Степань такі думки: “Під час служби Божої горіли тут, у Миколаївській і Троїцьких церквах, трипудові свічі, так звані цехові, які ведуть початок іще з середньовіччя.

Щорічно їх підсукують та засвічують тільки в урочисті свята. В Миколаївській церкві їх попервах було шість. Одну з них перед війною забрали до музею, а дві других у війну переробили на офірки. Зараз тут, як і в Троїцькій церкві, є по дві, і стоять вони за кліросами коло стіни. Братчики та сестриці теж тримають у руках величезні свічі, та тримають не так, як усюди по церквах, а держать їх в руці за нижній кінець, так що в церкві неначе ліс дерев, а зверху над головами богомольців вогники свічок полискують наче зорі. Все це при світлі величезних огнів цехових свічок дає чудову картину”.

Подібні воскові свічки-велетні були й по інших храмах Божих історичної Волині, але вони, на превеликий жаль, не збереглися...

У 70-х роках минулого століття під час наукової подорожі до містечка Степань дослідникам вдалося виявити й оглянути дві воскові свічки-велетні в Свято-Троїцькій церкві, одна з них пізніше опинилася в Рівненському краєзнавчому музеї, де вона протягом тривалих років чекає умілих рук реставратора.

Про менші за розміром, але досить грубі й довгі воскові свічі в селі Вілія Острозького повіту знаходимо дані за 1889 рік: “Тут, перед Зеленими святами, в хаті селянина Миколая Остапчука з’явився образ “Знамення Божої Матері” — гарного старовинного письма на дереві в срібній ризі, вийшов попереджений незвичайним світлом, із землі в кутку хати під образами... Тут на очах численних богомольців вийшли із землі в тому ж місці дві досить грубі й довгі воскові свічки”.

Історичній науці відомо про виготовлення воскових свічок і при інших храмах Божих, монастирях землі нашої: Луцька, Острога, Володимира, Крем’янця, Почаєва, Збаража та ін. У середні віки, аж до кінця XVIII ст. робили їх майстри-умільці, а пізніше вони стали предметом церковного ширвжитку, а до воску поступово стали додавати різні хімічні речовини як парафін й інші. У XIX-XX ст. на Волині бачимо вже низку свічкових заводів, які виготовляли свічки для освітлення храмів: “У Волинській єпархії, - знаходимо повідомлення, - у 1937 році діяв свічковий завод, а на його утримання (службовців, робітників) кошторисом передбачено 21300 злотих, на закуп різних матеріалів для заводу - 50 тис. злотих”.

Але, судячи із тогочасних повідомлень, залишалися ще на Західній Волині, окупованій поверсальською Польщею, народні умільці із виготовлення воскових свічок, вироби яких дуже радо купували священики для освітлення Божих храмів і які значно відрізнялись якістю та мистецтвом виготовлення від заводських.

Мистецтво виготовлення воскової свічки має довгий шлях своєї еволюції, як і самого призначення в Божих храмах. На початках своєї появи воскові свічки служили поганству, по християнізації ж землі нашої - стали невід’ємною складовою частиною як освітлення самих святинь, так і під час літургій, одночасно були вони і своєрідними предметами нашого українського православного церковного мистецтва, що своїми витоками сягає IX ст., але особливого розквіту зазнає в XIV-XVIII ст. ст.

Збережені у церквах, монастирях і музеях давні воскові свічки маємо не тільки старанно оберігати й вивчати, але й пам’ятати, що мали вони і своїх майстрів, як правило, безіменних, своє призначення в святинях “як офірність Богові”, вони залишаються для нас взірцями тієї офірності наших прадідів, високими і неповторними зразками церковного мистецтва історичної Волині, складовою частиною нашої духовної спадщини.

Воскові свічки, маємо наголосити, в Божих храмах були і залишаються свідченням віри, причетності людини до Божественного світла, виразом теплоти і полум’я нашої любові до Господа, Божої Матері, до святих праведників і мучеників нашої землі.

Володимир РОЖКО.