Весілля було в розпалі. Гучно лунала музика. Молодь і люди старшого віку жваво танцювали під ритми сучасної мелодії. Наречені кружляли у весільному вальсі, пильно вдивлялись один одному в закохані і хмільні від щастя очі. Здавалося б, сама доля прийшла на весілля до Ольги та Руслана і стала там повноправною господинею, від оруди якої ніхто відмовитись не наважувався.
Та враз Ольга повела поглядом убік, і її посмішка, мов птаха, полетіла десь далеко-далеко. Вона побачила того, кого в переліку серед запрошених гостей не було і не могло бути. На неї сумним поглядом дивився молодий парубок, ім’я якого вона добре знала. Ольга заплющила очі, а коли розплющила, то знову перед нею з’явився образ її судженого Руслана. З тієї миті вона боялася глянути деінде. Дивилась тільки на коханого, але вже без щасливого виразу обличчя, яке було до того, як побачила його – того, хто обіцяв любити і берегти її до самого заходу свого життя. Але доля розпорядилась інакше. Він і вона залишились на різних берегах.
Сонце сховалось за велику грозову хмару. Вітер почав підіймати у повітря перші опалі осінні листочки. Природа очікувала на теплий вересневий дощ. В той момент Ольга відчула, що по її спині “пробігли мурашки”. Якась невидима сила змушувала шукати поглядом не Руслана, з яким тільки-но обвінчалась, а Степана – хлопця, з яким колись зустрічалась. А він стояв неподалік, мов закам’янілий. Ольга відчувала, як його погляд пронизував її наскрізь. Цей погляд ніби паралізував її тіло, і воно посекундно втрачало свою активність. Наречена помітно уповільнювала свої рухи, а згодом, взявши під руку Руслана, взагалі зникла з поля зору гостей. На самоті молода дружина з власної ініціативи повела розмову про свою дивну поведінку. Руслан, міцно обійнявши Ольгу, слухав її розповідь. А все було так...
Ольга і Степан знали один одного досить давно. Вони познайомились на одній із районних шкільних олімпіад. Здібні учні як представники від своїх шкіл приїхали тоді позмагатись знаннями в галузі фізики. За випадковим збігом обставин (а може й ні), сіли за одну парту. Між ними зав’язалась жвава розмова про представників квантової фізики. З тих пір між ними проросли перші паростки дружби, які згодом для обох стали і першим коханням. А оскільки села, в яких проживали Ольга і Степан, були на відстані трьох кілометрів, то зустрічалися вони не тільки у вихідні. Їхнє кохання, здавалося, було безмежним: не знало й не визнавало ніяких перешкод і тиску з боку життя. Але з одним таки не впорались. Не встояли саме в той момент, коли це було так потрібно. І тріщина у їхньому коханні не забарилась.
Після закінчення школи Степана призвали до лав Збройних сил України, а Ольга подалась здобувати вищу педагогічну освіту в університет. Від початку розлуки любовні листи не давали їм забути одне про одного. Писали часто. Згодом цей процес став постійно уповільнюватись, а через вісім місяців взагалі обірвався. А все через те, що на одній зі студентських дискотек Ольга зустріла Руслана. Він відразу впав їй в око. І після запрошення на танець у Руслана з Ольгою закрутилась нова карусель кохання.
Про Степана дівчина забула зовсім. Можливо, молодість і необізнаність брали гору над розумом. Вона потребувала любові, а того, хто так міцно кохав, поруч не було. Руслан же виявився тим, хто задовольнив бажання Олі. Молодий, стрункий, красивий, він швидко ввійшов у роль, яку вимушено залишив інший хлопець. З новою силою у вітрила корабля кохання почав дути вітер. Усе це сталося миттєво. І Оля, і Руслан уже пливли своїм курсом.
Порівняно недовго зустрічались двоє молодих людей. Руслан, який був молодший на три роки, уже згодом запропонував Ользі руку та серце. Відмовляти не стала, з весіллям вирішили не тягнути. Обоє жадали швидше побратися, а особливо дівчина. Бо знала, що коли прийде з війська Степан, будь-що може статися. Навіть таке, що сама залишиться біля розбитого корита. Тому дату весілля визначили заздалегідь.
І це ж треба такому статись! Саме в день одруження Руслана й Ольги з місця строкової служби повернувся Степан. Прийшовши додому, він одразу кинувся розпитувати матір про дівчину, бо погані передчуття не полишали його з тих пір, як обірвався між ними зв’язок.
– Забудь її, синку, – махнувши рукою, відповіла мати. – Вона сьогодні виходить заміж за якогось містечкового. У місті й весілля справляють.
Після сказаного матір’ю очі солдата довго не могли розпізнати ні речей, ні людей – у них все почорніло. Через деякий час підступне кохання привело Степана до дверей ресторану, в якому відбувалось весілля його коханої, тепер уже колишньої. Він мовчки стояв і спостерігав за тим, як веселилась Оля. Йому так хотілось бути на місці Руслана. А коли його побачила Оля і через це залишила бенкет, не витримав – дав волю сльозам.
Коли наречені повернулися у вир музики й танців, парубок і далі продовжував чекати. А потім рвучко підійшов до них і мовив:
– Олю, бажаю тобі щастя в шлюбі з твоїм чоловіком. Але все, що було між нами, не забувай, і я не забуду. І якщо ти вирішила зробити такий крок, засуджувати не стану, бо й досі тебе...
Голос у Степана затремтів і відразу ж обірвався. Він, опустивши голову, щоб приховати в очах сльози, подарував Ользі букет червоних, як жар, троянд. Потім міцно потис руку Руслану й додав: “Бережи її”.
...В Ольги життя з Русланом склалося не так, як цього хотілося б. Особливо після народження донечки. Руслана все рідше й рідше можна було застати вдома. Друзі замінили сім’ю. Йому цікавіше стало проводити час за чаркою у веселій компанії, ніж постійно слухати плач вередливої дитини. Молодий хлопець зовсім забув, що в нього є подружні обов’язки. Бувало, що по кілька діб не з’являвся у квартирі. Оля не могла цього витримати. Одного разу поскаржилась його батькам.
– А що ти хотіла? – холодно мовила свекруха. – Він молодий, хоче погуляти. Ти бачила, за кого йшла. Якщо Руслан тобі більше не подобається, подавай на розлучення, і тоді робіть обоє все, що вам заманеться. А мені ваші проблеми ні до чого.
Зовсім не це сподівалась почути невістка. Та життя непередбачуване, постійно в русі. Усе змінює час. Важко передати словами, як жила сільська дівчина в чужому й уже ненависному для неї місті, не маючи ні рідні, ні друзів, ні практично сім’ї. Лише донечка стала її втіхою. Увесь час присвячувала рідній дитині. З гульками Руслана змирилась давно.
У вільний час молода мама намагалась поринути з головою в Інтернет.
Добре, хоч комп’ютер зміг відволікти Ольгу від сімейних проблем. Лише в ньому вона знаходила розраду. І саме через Інтернет познайомилась із самотнім чоловіком, з яким згодом через електронну пошту почала спілкуватись щодня. У текстах повідомлень виливали свої проблеми. Були відвертими в усьому. Ділилися найсокровеннішими таємницями. Зокрема, Оля дізналась, що і її новий знайомий зазнав гіркого нещастя в коханні.
Одного разу сама запропонувала йому зустрітися, бо давно зробила висновок, що мають багато спільного. Тим більше, що живе він у тому ж місті, що й вона, працює вчителем. І Ольга колись здобувала фах учителя, але працювати за професією так і не довелося. Адже на її шляху стала сім’я, від якої відступити просто не могла. Зараз же ситуація змінилася докорінно.
Місцем зустрічі обрали міський парк. Жінка йшла неквапливо, поступово уповільнюючи кроки, так, як колись прошкувала на перше побачення. Ноги злегка тремтіли. Відчувала, що серце билось ритмічніше, ніж від звичайного хвилювання. Але думала лише про одне: чим закінчиться зустріч, на яку зважилась прийти? Ось і те місце, де мають зійтися, уже й видно чоловіка. Вона підійшла ближче. Боячись підняти очі, зупинилась біля нього. Незнайомець, упевнившись, що це саме та жінка, на яку він чекає, тихо привітався. Щось знайоме Ольга почула в тому голосі, щось давно забуте. Вона підняла голову — і погляди зустрілись. Це був її колишній хлопець Степан. Він теж упізнав Олю. А потім дістав з-під поли плаща букет червоних, як жар, троянд. Такий самий, як колись подарував їй на весілля. Вони обоє опустили голови і від непередбачуваної долі тихо заплакали...
Василь ТИТЕЧКО,
с. Мале Вербче Сарненського району.