ВІДРОДЖЕНЕ КОХАННЯ

Неоніла мало не літала від щастя, відчуваючи за плечима казкові крила. Нарешті сталося бажане: розлучилася зі своїм Антоном, проживши разом двадцять три роки. Відбула ринизливу процедуру суду — і вільна, немов гірський орел. Правда, вдома наразилася на осудливо-зневажливий погляд дочки Світлани. Але хіба вона може повністю зрозуміти матір у свої дев’ятнадцять років, коли голову ще макітрить хвилюючий романтизм.
Через кілька тижнів на диво швидко вдалося розміняти трикімнатну квартиру — на двокімнатну для Неоніли і дочки, а також комуналку — для Антона. Він погодився не надто опираючись, очевидно, йому також остогидли душевні муки життя під одним дахом із нелюбою жінкою, її нескінченні знущання.
У душі Неоніли творилося неймовірне. Каламуть із суперечливих думок не давала заспокоїтися. Як воно у житті по дурному буває. Спочатку кохалися, дня одне без одного не могли проіснувати, а через два десятиріччя — повне розчарування. Це так мислила Неоніла, яка й затіяла цей хаос і безладдя. Для Антона ж розлучення стало повною несподіванкою, немов із-за рогу довбнею огріли по голові. І досі оговтатися не може.
Неонілі ж — гора з пліч. Із роками кудись вивітрилася любов. Як кажуть — була, та загула. Осточортіло самій перти сімейного плуга без передиху. Антончик після роботи читав газетку або на дивані лежав і телевізор дивився. А безліч домашніх справ зовсім його не стосувалися. Хіба, коли ще Світлана ходила у школу, ліниво погортає щоденник чи вряди-годи перевірить домашнє завдання. А так постійно — трутень трутнем. Ні прохання, ні лайки-крики нічого не допомагали. Врешті, урвався терпець.
Хоча Неонілі всього п’ятдесят три роки — заміж вона більше ніколи не виходитиме, і навіть подумки не збирається вдруге робити такий необачний крок. Немає дурних — знову дивитися у вихідні на сіре від нудьги і заросле густою щетиною обличчя, слухати примітивні розмірковування ні про що.
Так розкошувала Неоніла понад рік, втішалася вигаданою свободою. Антон приходив у гості: як-не-як, спільна дочка, хоча цей факт був тільки прикриттям — його приваблював домашній затишок, зігрітий минулими почуттями. Став обношений, пом’ятий і до всього байдужий. Трохи шкода було їй Антона. А куди подітися?! Сама ж ледь втекла від нього. До Антона в комуналку Неоніла не заходила, а лише здогадувалася, який там бардак.
Чоловіками Неоніла не цікавилася. Але одного разу на черговій презентації зауважила на собі пильний погляд. Дивився чоловік уже підстаркуватий, сивоголовий, але стрункий і рухливий, із веселими вогниками в очах, модно одягнутий, немов на парад готувався. Чомусь вирішила не гаючи часу познайомитися. Невимушено розговорилися. Провів додому і взяв номер телефону, мовляв, хоче, щоб ця зустріч була не останньою. “Хотіти — не шкідливо” — подумала.
Наступного дня Неоніла із допомогою подруг і знайомих навела найрізноманітніші довідки про нового знайомого Миколу Степановича: вихований, елегантний, давно розлучений, живе сам, син і дочка десь у світах. Наразі шістдесятирічний, але бадьорий, немов школяр. Коротше кажучи, кандидатура підходяща. Адже вона також не шістнадцятирічна юнка, і від цієї реальності нікуди не подінешся.
Невдовзі Микола Степанович привів її у своє типове холостяцьке житло — однокімнатну квартиру. Незатишну, запилену, зі старомодним світильником і допотопною книжковою шафою. Вечір провели із шампанським і копченими бушівськими стегенцями, за інтелігентною, майже інтелектуальною розмовою. Неоніла чомусь тоді подумала: “А коли розпочнеться залицяння?!” Але кандидат у женихи лише скромно погладив і поцілував руку. Як на сучасні манери — сценарій невибагливий, якщо не примітивний.
І на власне здивування Неоніла почала чекати телефонних дзвінків Миколи Степановича. До себе ще не запрошувала — соромилася Світлани. Переважно зустрічалися у нього, хоча дратувала погано прибрана квартира, абияк помиті тарілки, грубо заштопані шкарпетки... Господарює Микола Степанович як може. Колишній її Антон і так не вміє, — раптом спало на думку.
Невдовзі Миколі Степановичу прийшла у голову смілива ідея запропонувати їй руку і серце. Неоніла два тижні міркувала, а потім вони розписалися, перебралася жити до нього, залишивши квартиру дочці. У новій домівці все повимивала, повишкрібала, перепрала і провітрила. Викинула зайві старі речі, що захаращували “хату” майже під стелю, а також балкон. Такій “колекції” позаздрив би навіть відомий літературний герой Плюшкін.
Це не сподобалося Миколі Степановичу. Мовляв, тепер не знайдеш, що де лежить: хто ти така, що прийшла сюди порядки наводити. Це був їхній перший конфлікт, що переріс у затяжну ворожнечу. Неоніла принишкла, обезброєна таким поворотом подій. Почалися уже знайомі від минулого шлюбу традиційні скандали, жінка каялася. Адже ще спочатку була на правильному шляху, обіцяючи сама собі ніколи не виходити заміж. Ні! Диявол спокусив, і знову наступила на ті ж граблі, у черговий раз ставши жертвою. Тепер нікуди не дінешся: дочка заміж вийшла, зайнявши новоутвореною сім’єю всю квартиру. Не хотілося Світлані і зятю Артему заважати. Але молодята забрали Неонілу до себе — не жити ж матері на вулиці чи вокзалі.
Тим часом по-чорному запив Антон. Певно, повністю забув, як колись бив себе у груди і переконував, що ніколи алкоголіком не стане. Неоніла не на жарт перелякалася, — хоча він їй уже давно ніхто, але ж Світлані таки батько — і вирішила за всяку ціну витягти Антончика із міцних тенет запоїв: варила їсти, прала, вперто водила по наркологах, хоча в душі не вірила, що вони здатні щось допомогти. І таки досягла свого. Чоловік потроху вгамувався, вилюднів, перестав пити, влаштувався на роботу. Ціною неймовірних зусиль таким чином позбулася однієї пекучої проблеми. І раптом вона зрозуміла, що жінки самі винні, якщо їхні благовірні живуть не так, стають якимись недорозвинутими, навіть дивакуватими.
Антон став до Неоніли у гості приходити частіше, немов рідний. Миколу Степановича вирішила покинути назавжди: така зануда, що немає порятунку. Та й йому уже шістдесят три, а їй всього-навсього п’ятдесят чотири. Вона дівка у порівнянні із старим луб’ям, а тому й припинила із ним шури-мури. Так міркувала на дозвіллі Неоніла. Мовляв, помилки треба виправляти вчасно, не задавнюючи, щоб не ставали хронічними хворобами.
Відродилося непомітно у Неоніли кохання до... Антончика. Ходять одне до одного у гості мало не щодня, як діти. Зустрічаються, розмовляють, згадують молодість і, головне, все почалося спочатку. Чоловік помолодів, став активнішим, скрізь встигає, наче до нього повернулася далека юність. Неймовірно, але життєвий факт.
Неоніла ще не знає, як воно далі складеться. Адже навіть власної долі ніхто передбачити не може. Проте якось незручно вдруге виходити заміж за колишнього власного чоловіка, хоча він на це неодноразово натякав. Як би там не було, але вперта і самовпевнена Неоніла переконана, що її із Антоном уже ніхто, ніколи і ніщо не розлучить. Бо кожний прожитий день тепер піснею дзвенить. Та й справжнє життя, власне, тільки розпочалося!
Всі випробування долі, очевидно, уже позаду. Не може ж вічно тривати ніч, мусить колись настати сонцесяйний день, як кажуть у народі — світла смуга, бажано, довічно. Вона, Неоніла, на це заслуговує. А ще нетерпляче чекає моменту, коли стане бабусею, коли дочка і зять подарують їй внука...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.