Вчиться музики небес, що бере за душу

По-різному проводять позаурочний час дубенські школярі. Одні просиджують за комп’ютером, інші відвідують школу мистецтв, треті шліфують власну майстерність у спортзалах. А завтрашній випускник ЗОШ №3 Сергій Панащук кожну вільну хвилину присвячує Свято-Іллінському храму. Бо він – один із одинадцяти юних прислужників собору. В нього, як і у Валерія Малярчука, Миколи Гордійчука, Романа Якути, є певне коло визначених обов’язків: стежити за підсвічниками, підносити кадило, книги, дзвонарювати. І кожен свідомо вдається до юнацької самопожертви – замість дискотеки поспішає на вечірню, святкові дні проводить не на спортмайданчику, а в недільній школі. Бо мріють майбутнє пов’язати з душпастирською службою.
Йдучи на зустріч із Сергієм, гадав побачити аскета з пісним обличчям, який замість звичних юнацьких клопотів опановує канони церковного дзвонарювання. Скупий на похвалу, директор школи Микола Черепок охарактеризував його коротко, але містко: „Хлопець не проблемний”. А мене не покидало питання: чому вдався учень до такого незвичного захоплення? Але одинадцятикласник аж ніяк не нагадував схимника, хіба що не за віком видавсь зосередженим, зважуючи кожну фразу в розмові з журналістом.
Як вчиться? – Непогано, хоч міг би й краще. Чим цікавиться? – Проблемами відношень людини й світу, читає Біблію. Чи все розуміє у Книзі книг? – Та хто може таке ствердити. Ким себе бачить у майбутньому? – З юних літ вирішив бути священиком.
Отак помаленьку і дійшли до питання, що мене цікавило. До храму його хлопчаком привела бабуся. Завжди уважно слухає проповіді панотців. У них дуже велика наука, яка переконує, що треба жити за Божими заповідями. Зараз особливо потрібно навчати людей Святому Письму: довкруж так багато алкоголіків, наркоманів, злодіїв, безбожників, яких слід навернути на шлях істини. А це можуть робити лише чесні, справедливі люди.
Хлопчина добре зрозумів, що одного бажання вчитися у духовному закладі мало. Листуючись із семінаристами, знав, що перевагу на вступних екзаменах надають тим, хто відає основами церковного статуту, знає молитви, тропарі, історію релігії, готовий „денно і нощно” служити віддано Вірі батьків та дідів. Ото вже зараз готується до нелегких випробувань духовної семінарії, намагається виконувати всі заповіді, говорити лише правду. Бо обманювати не варто. По-перше, то гріх, по-друге, брехня пізніше все одно розкриється. Відверто зізнавсь, що у таких намірах має гарну підтримку в сім’ї. І батько Микола, колишній військовик, і мати Неоніла, нині заробітчанка, і брат Віталій, менеджер магазину „Цифровий світ”, не дивуються, бачачи Сергія в стихарі (сорочка до п’ят з довгими рукавами) у храмі чи коли поспішає будити удосвіта древній град. Ото щоразу рахує 72 сходинки дзвіниці, обережно в напівтемряві піднімається на п’ятдесятиметрову висоту, де тільки голуби господарюють, заспокійливо туркочуть і безбоязно туляться до його ніг.
Цікавлюсь, хто вчив його дзвонарювати. Теоретичні настанови хлопчина отримав від отця Арсенія (Арсентій Христюк). Найстаріший священик області, на грудях якого тіснилися нагороди за ратний і душпастирський труд, розповів допитливому послушнику, що то не просто бемкати билом. Бо передзвони, згідно з церковним статутом, діляться на благовіст, буденний та святковий голоси. У талановитого храмовий дзвін – мелодія у бронзі, що бере за душу парафіян, зцілює від недуг. Отож, голоси дзвону різняться не лише звуком, але й змістом. Якщо вони сумні, з переборами – це сповіщення про померлого; інакше звучить мелодія на вінчання чи хресну ходу на Великдень, престольне свято. А ще споконвіку передзвоном сповіщали добрі чи погані вісті. Він міг бити на сполох (при пожежі, нападі чужинців), скликати на мирне віче. Сергій гордиться, що має світлини з мудрим духовним наставником.
Коли не стало отця Арсена, шефство над хлопцем узяв отець Ігор (Ігор Когут), молодий, начитаний, толерантний. Давав спеціальні диски із записаними мелодіями – учень їх слухав вечорами, доки не зрозумів, що й до чого.
Виявляється, найповажніший серед дзвонів – Червоний, що є в кафедральних соборах і монастирях. Ним сповіщають про приїзд владики. Найбільший у Свято-Іллінському храмі зветься Благовіст, відлитий у 1902 році. Коли в церкві ще не було громовідводу, блискавиця поцілила просто в нього. Але навіть із тріщиною дзвін звучить гарно, ось уже більше ста років благотворно впливає на парафіян.
Вперше дзвони залучили до богослужіння в Індії п’ять тисяч років тому. Відтоді музика небес вірно служить людям. Доведено, що нею відганяли недугу під час епідемій чуми та холери. Медики доводять, що під дзвонами варто стояти, аби „взяти” благодать через особливі хвилі, що відходять під час динамічних ударів бил. Професія дзвонаря шанована в релігійній громаді. Буває вельми прикро, коли нікому скликати її до храму. Он уже півроку в Рівненському Свято-Воскресенському храмі мовчать дзвони, бо старий дзвонар захворів, нікого не навчив, аби залишити після себе. А в селищі Великий Бичків (Закарпаття) дзвонарює 86-літня Ганна Валда. Причина та ж: нікому замінити бабусю на відповідальному посту.
Кого має за приклад Сергій? На рік старшого Тараса Гордійчука, який вчиться у Рівненській духовній семінарії. Це йому в 2005-му році, коли в Дубні побувала Юлія Тимошенко, довірили дзвонити в музейний експонат. Духовній реліквії більше 400 літ, подарував її Спасо-Преображенському храму міщанин Гнєвош Ворон. Коли дзвін тріснув, то його передали в історико-культурний заповідник. Високій Київській горі сподобався голос одного з найповажніших дзвонів Волині.
Мріяв Сергій узяти кілька уроків у школі дзвонарів, що діє в місті Шаргород на Вінниччині. Подейкують, ніби там створено їх ансамбль. Можливо, збудеться з часом мрія учня. Наскільки зрозумів, Сергій Панащук просто жити не буде, бо хоче жити творчо, із захопленням.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.