Голос пастиря або Сварка в церкві

На цей раз тривога, біль сумніву були у його серці. Як капітан корабля може, за ледь примітними недосвідченому оку прикметами, відчути наближення бурі, так і він, пресвітер церкви, відчував наближення бурі церковної. Треба подумати, розібратися у собі, і, якщо все правильно, укріпитися у вірі, слідувати за Христом.
Помолившись, він положив Канонник на аналой і дбайливо повісив на місце келійний епітрахіль. Після чого сів та замислився. В спогадах промайнув Київ, семінарія. Знайомства, диспути, духовний досвід і якийсь смуток одночасно. З роками він став бачити щось не те, щось вище його розуміння. Вироблена століттями практика спасіння дає збої. То, якийсь дуже хороший пастир стає дуже поганим. То, церква, що недавно освятив архієрей, перетворюється на арену боротьби пристрастей, чиїхось власних амбіцій та уподобань. Про це в семінарії говорили тихо, бо духовне керівництво таких розмов не заохочувало. Отець Павло, син вчителів української мови, не міг зрозуміти, як таке в храмі може бути. Ні в старій церкві його райцентру, ні в їх семінарській церковці такого не було. Звісно, все валив за загально-православних шаблонах на пастирство. І сам вирішив, поклявся собі, що підніме авторитет українського пастиря, Православ’я – через служіння людям. І ось на руках диплом КДС, посвята в сан, практика в соборі, парафія на теренах Західної України. Лише тоді, коли він сам з усім зіткнувся практично, то зрозумів, нарешті, що діється... Перше, що його вразило – це лукавство в очах старости, касирки, дячихи та їх зарозумілість. Грубими голосами “всім колгоспом” вирішили скільки платити “Батюшці” зарплати, чомусь не говорячи скільки хочуть і беруть вони. І принципово показуючи себе хазяями храму, не відчитались в бухгалтерії. Храм через їхню політику по відношенню до раніше ж служачих пастирів, зазнав нищівних ударів по авторитету усього Православ’я. Коли церква тільки-но відкрилася, її відвідувало щонеділі 80-90 парафіян. Але після того, як втік ковтаючи сльози, отець Андрій, якому церковна “теща” Гаврилиха плюнула на ризи, після того як дячиха Рудська – гарна та нервова, перша жінка села ледь не розбила сім’ю отця Петра, залігши в його сімейне ліжко, людей поменшало більше ніж на половину. Але наперекір всякій логіці, церковним законам, “Церковні тещі” продовжували ремонти, добудову, ніби саме від зовнішньої краси залежала духовність церкви. Добре сказав про таких Ветхозаповітний пророк: “Ці люди чтуть Мене устами своїми та язиками своїми славлять Мене, але дарма чтуть мене, навчаючи вченням та переданням людським”. Отець Павло, незважаючи на плітки, провокації, почав робити те, про що давно мріяв: ходив причащати безкоштовно хворих і бідних на дому, проповідував Слово Боже – і не тільки у парафії, а також у військовій частині, що була неподалік. Розповсюдив півсотні брошур про спасіння, написаних спеціально для народу доступною мовою. Посіяне насіння дало свій плід – парафіян побільшало, виріс авторитет Православ’я та стала ходити молодь...
Але ходіння в неділю перетворилося на каторгу. Рудська відверто зневажала отця Павла, запізнюючись на 20-30 хвилин, а коли отець Павло дорікав їй за її поведінку, вона огризалась, недобре щирячи зуби. Бувши любкою не одного місцевого керівника, практично загнавши під каблук отця Петра, не хотіла змиритися з тим, що якийсь “плоский” віруючий хлопчисько має керувати нею, королевою села і парафії. А Гаврилиха, незважаючи на сувору заборону, демонстративно брязкотіла копійками на Шестипсалмії. Люди, як завжди, мовчали, не захищаючи честі свого пастиря. Мовчали, бо Рудська, Гаврилиха – свої, рідня, а батюшка – чужий... На жаль, лицемірна психологія кріпаків і досі панувала в людських душах. На чужих ж вони кидалися зграєю, брали “за горло”. Один агроном, рік тому після “розмови” з людьми отримав інфаркт. А добро – воно завжди “чуже”, і слабше для світу цього. Воно майже ніколи не дає здачі. Знаючи це, Гаврилихи, та їм подібні сміливо могли його топтати. Проте отець Павло вирішив, не дивлячись на нерівність сил, дати бій... На минулій неділі він наніс швидкий і несподіваний удар по Гаврилихам – перевірив касу. Гаврилиха, ховаючи коробку з грошами за спину сказала: “П’ятдесят”! Коли отець Павло перевірив – виявилося 98-м...
Її отець Павло прогнав, поставивши вірного йому хлопчика-паламаря... Одначе Гаврилихи були розбиті, а не розгромлені, і стали готувати контрудар...
(Продовження в наступному номері)

Микола ПАНЬКО,
Сарни.