Зрада

— Чорти б його взяли, — злісно вилаявся Едуард і вскочив у якийсь під’їзд, що гостро смердів котами. — Ящо не везе — то не везе. Болю у руці майже не відчував, але тверезіть уже почав. Дрібне тремтіння періодично прокочувалося вздозж хребта. Бігти до гуртожитку немає сенсу — це займе хвилин сорок, протягом яких він змокне до нитки. Така ж доля бездомного пса чекає його й на тролейбусній зупинці. Ось якби парасольку і куртку — жити можна було б. До Руслани повертатися також далеко, та й батечко її запінено пообіцяв спустити Едика по сходах аж у підвал. Вихід один — зайти до Ілони, яка мешкає десь тут неподалік. Вікна Русланиної подруги зашторені рожевим оксамитом, м’яко просвічувалися у нічній темряві. Там, можливо, вигріває кубельце Сашко. Руслана проговорилася, що подруга із кандидатом у наречені й справді збираються подавати заяву для укладання шлюбу. Везе ж довгоносому окулярнику: Ілона — наречена багата — окрема квартира, іномарка, відік, меблевий гарнітур і т.д. Не хата, а справжнє гніздечко для кохання і безтурботного існування. І сама одягнена, немов лялечка, золотом із голови до ніг обчіплена, справжня тобі новорічна ялинка. Вітчим — крутий... “Буде хохма, якщо вони якраз чимось займаються”, — мимоволі подумав Едуард, натискуючи червону кнопку дзвінка. Ілона вічинила двері й Едик відразу зрозумів, що вона сама. При Сашкові вона не ходила б у байковому халаті. Та й косметику встигла змити: ось і з’ясувалось, яка на вигляд біла мишка — ні брів, ні вій... — Що це в тебе? — зойкнула дівчина, доторкнувшись його руки, перев’язаної Русланиним носовичком. — Вени різав, чи що?! — Ага, — гордо кивнув Едик. — Може, перев’яжеш надійніше? — Руслані своє кохання демонстрував? — кокетливо з’ясовувала вона. — Краще б пити перестав. Ну і як, подіяло?! — Помирилися, — усміхнувся він, але в душі неприємно повіяло холодком: ти дивись, відразу розкусила його, а тепер насміхається! Ілона нахилилася над Едиком, перев’язуючи йому руку, а він нахабно заглядав у виріз її халата, що опинився якраз перед його носом: “Нехило живе тьолка — он який кулонище ховається між грудьми”. А його Руслана торгує на базарі оселедцями, руки поколоті, гнояться від солі. А вчилися разом із Ілоною в університеті, досі “спікає” і “шпрехає” так, що йому і не снилося. Але захворіла матір, гроші пішли на операцію, яка тільки пришвидшила смерть. Руслана залишила університет, пішла працювати, щоб прогодувати двох молодших сестричок. А він, Едик, вважай за копійки працює на фірмі охоронцем. За таку зарплату не те що речі солідної не купиш — із дівчиною не “відтягнешся”. А вже про придбання квартири і мріяти забудь. Предки його сільські, у Рівному рідні ніякої. Якщо одружитися, одна перспектива — наймати куток. Невже все життя наймати?! Ось за цю безперспективність Русланин батько його не любить. Він, зрозуміло, хоче зятя заможного. Та й Руслана відчуває приреченість їхнього роману. Відчуває й він, Едик, тому й інколи випиває, намагаючись залити сумні і дурні думки. — Ну як? — турботливо поцікавилась Ілона, перегризаючи дрібними зубками бинт і зав’язуючи кінчики бантиком. — Не тісно? — Якраз, — скалиться Едик. —Якби ще й чайку... — Чайку так чайку, — безтурботно стенає плечима Ілона і легкою ходою прямує на кухню. Едик давно зауважив, що багаті — в основному веселі, їх не гризуть, не мордують думки: де взяти гроші? І все ж його Руслана набагато вродливіша: чорненька, жагуча, довгокоса, із великими карими очима. Ось тільки лається часто через його п’янки. Вчора також під мухою прийшов на побачення. Стояв у дворі, злегка похитувався, м’яв у кишені підталу шоколадку. Руслана випурхнула із під’їзду ароматна, немов і не від кухонної плити щойно, кинулася йому на шию. Але відразу відчула перегар і ображено піша додому. Едик вранці телефонував із роботи, але слухавку взяла сестричка і бридким голосом повідомила, що вона уже на базарі. Ввечері Едик вигадав новий спосіб, як виманити кохану на вулицю. З’явився до Ілони знову під газом і попросив її виступити у ролі адвоката. Та не відмовила і зателефонувала подрузі, умовила не мучити “свого Ромео”. Руслана вийшла у двір насуплена, обняти себе не дала, тоді й різонув він вени — не дуже, але кров хлинула досить переконливо. Руслана перелякалась, кинулася йому на шию, цілує, ридає, носовичком перев’язує рану. У той момент вона б була ним підкорена: бери на руки і неси куди хочеш. Але вийшов батечко, щоб йому на голову цеглина впала, і заволав на всю околицю: — Руслано, додому! Із кухні повернулася Ілона, на підносі — білі фарфорові чашки із золотими обідочками і чайник, який дихав ароматом свіжого чаю. На щоках дівчини рум’янець, а на шиї — голуба пульсуюча нитка. Що це вона? Хвилюється, чи що? А може він, Едик, подобається Ілоні? Парубок помітний, рослий, широкоплечий. Невже, вона чекає від нього ініціативи? І тоді не той довгоносий Сашко, а він, Едик, в’їде у квартиру із оксамитовими шторами. І буде жерти делікатеси, які тесть із тещею у честь заміжжя дочки обов’язково подвоять. А Руслана? Вона, звичайно, поплаче, а потім зрозуміє і пробачить. А колись, не виключено, стане його коханкою, — Про що ти замріявся? — усміхнулася Ілона. — Пий скоріше чай, а то вже пізно. Мені рано вставати, до занять готуватися. Та й тобі додому пора, а то тролейбуси ходити перестануть. — А що мені тролейбуси? — вкрадливо запитує Едик. — Я, може, тут вирішив заночувати. Пробний камінчик кинуто. Обличчя дівчини заливається густою фарбою. Отже, він не помилився. Тепер головне не дати опам’ятатися. Морально оглушити. Підкорити. — Кохана, кохана, — палко шепоче Едик і, закриваючи рот поцілунком, несе Ілону до ліжка. За мить вони обоє забувають про все на світі.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.