ДРУЖИНУ ЗДАВ У ОРЕНДУ

Віра і Ольга вчилися в одному класі, навіть сиділи за однією партою, дружили. А потім їхні життєві дороги розішлися. Вродлива Оля рано вийшла заміж і разом із чоловіком виїхала у Донецьк. Віра ж назавжди осіла у Рівному, також стала сімейною, народила двох хлопців-близнюків. Колишні подруги все ж підтримували тісні зв’язки: телефонували одна одній, переважно у переддень свят та днів народжень, зрідка обмінювалися родинними делегаціями.
Нещодавно Ольга схвильовано зателефонувала Вірі і напросилася приїхати до неї у гості, деталі, мовляв, повідомить при зустрічі. А розповідати справді було про що. Від такої новини у Віри волосся стало дибки...
...Чоловік Олі Володимир у Донецьку став запеклим картярем. Не курив, не зловживав алкогольними напоями, а ось у нездоровий азарт втягнувся непомітно, проте надійно. Якось, після його чергового фіаско, розлючена дружина кинула однозначну фразу:
— Краще б ти пиячив!
Грав Володимир у своєму досить тісному колі знайомих. Програвав не часто, але вже не раз доводилося продавати цінні речі, щоб розрахуватися із картярськими боргами безтолкового глави сім’ї. Саме через це найчастіше виникали й сімейні конфлікти.
Не встигли Оля та Віра обмінятися звичними фразами, як гостя з Донецька відразу кинулася у рясні сльози, що перейшли у страдницьке ридання. І було від чого. Такого не змогло б витримати жодне жіноче серце. Те, що розповіла Оля подрузі, у рамки здорового глузду ніяк не вкладалося. Це було гірше навіть за найбрутальніше дикунство.
Одного разу приятель чоловіка, якому Оля давно подобалася, заявив жінці, що Володя програв її у карти і вона повинна із ним, Едиком, переспати. Зрозуміло, Оля безсовісного нахабу послала дуже далеко. Але Едик не вгамовувався, телефонував навіть на роботу і домагався свого.
Відбулася непомірно важка розмова з Володимиром, він тисячу раз вибачався за необачну і необдуману обіцянку-вчинок, щиро розкаювався. Потім просив прощення, цілував Ользі руки і переконував, що палко кохає. Але дружина у це вже не могла повірити навіть при найщирішому бажанні...
Оля стала вимагати, щоб благовірний позбавив її від телефонних дзвінків “того типа”. Але чоловік відповів, що нічого вдіяти не може. Мовляв, Едуард має право вимагати і сказав приречено: “Долг платєжом красєн...” Від чого Ольгою заволоділо глибоке розчарування не тільки Володею, сім’єю, а й усім на світі.
Розповідала про все це невеличка, маже мініатюрна Олечка, а з її очей все лився потік гірких, пекучих сліз, які вже не могли зміститися у зболеній душі. Зі спини вона здавалася дівчинкою-підлітком, і важко було повірити, що це мати двох дітей, якій щойно виповнилося тридцять років.
— Я без пам’яті кохала Володю, — продовжила Оля. — Я була засліплена... Не бачила в ньому ніяких недоліків, вважала, що мені дуже пощастило: зустріла свого принца.
Батьки, скромні інженери, радили Олі уважно і прискіпливо придивитися до нареченого. Але вісімнадцятирічна дівчина не хотіла чекати. Прагнула належати коханому, який мав стати її першим і єдиним чоловіком. І батьки вимушені були дати згоду на шлюб. Хоча вони, збагачені життєвим досвідом, усвідомлювали, що юний Володька — цинічний і легковажний, що живе сьогоднішнім днем і найбільше цінує навіть не кар’єру, а задоволення, дружні компанії, розмови ні про що. Ні-ні, про карти батьки Олі нічого не знали, та й ними він тоді ще не захоплювався. Хоча схильність до авантюр у характері Вовочки проглядалася.
Володя у Донецьку матеріально забезпечував сім’ю, доки не скотився до картярства. Оля сиділа з дітьми, мріяла заочно закінчити університет, але й це не вдалося.
— Навіщо тобі вища освіта? — щиро глузував Володя, який досить успішно займався бізнесом. — Красивій жінці не потрібний диплом. Твоя справа: діти, кухня, церква... Німці не дурні, коли вигадали таку фразу...
А їй і справді подобалося клопотатися в оселі, нянчитися із дітками, водити їх у ляльковий театр, музеї, зоопарк. Інколи вибиралися “на люди” всією сім’єю. Коло знайомих було досить тісним, як правило, колеги і партнери Володі та їхні дружини.
...Зауважила, що Едуард якось дивно на неї дивиться, немов прицінюється. Сказала чоловіку, а він відмахнувся: “Едик на всіх баб так дивиться”.
Правда, Едуард не дозволяв собі ніяких необережних вчинків стосовно дружини приятеля. Проте Оля не могла навіть собі зізнатися, чому вона боїться холодного погляду його сталевих очей: розгублювалася, червоніла, мов п’ятнадцятирічне дівча, що вперше опинилося у дорослій компанії, злилась сама на себе. А задоволений Едуард саркастично усміхався Ользі. І його усмішка нагадувала їй... хижака, який вичікує зручного моменту. Ні-ні! Ольга — сімейна жінка, матір двох дітей, не давала Едуарду ніяких натяків. Вона була вірна чоловікові...
Знаючи хворобливу пристрасть Володі до карт, Едуард дочекався вигідного випадку і, розгромивши приятеля в пух і прах, запропонував через відсутність грошей у того поставити на... дружину. Не зовсім, не назавжди, а всього-навсього на одну ніч.
У сподіванні на панянку фортуну люблячий, але легковажний чоловік охоче погодився. І... успішно програв.
...У голосі Едуарда вчувалася реальна погроза. “Я тебе по світу із торбою жебраком пущу, — цідив крізь зуби колишній друг. А можливо навіть... Сам розумієш, чим пахне твоя ситуація!” Він зробив виразний жест рукою. Що слід трактувати однозначно: або твоя дорогенька дружинонька ляже зі мною у постіль, або тобі більше не топтати ряст.
У розпачі Ольга звернулася за порадою до адвоката, хоча варто було б звернутися до правоохоронців. І збагачена досвідом немолода жінка відверто сказала: “Ви ж не річ, щоб з вами могли таке коїти. І чітко засвойте, що не ви винні картяру, а ваш чоловік. Це його проблема: сам кашу заварив, сам нехай і дає раду. Ви тут взагалі ні при чому. А найоптимальніше: зверніться у міліцію. Нехай візьме притон за штани...”
Наступного дня Ольга відбула у Рівне. Змучена роздумами і сумнівами, жінка ще не знає, як надалі складеться її доля... Але твердо впевнена, що до Володимира вона вже ніколи не повернеться...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.