НЕ ТАК ТІЇ ВОРІЖЕНЬКИ...

На п’ятьох осіб – Ольгу з чоловіком, його батьків і дочку була квартира із двох кімнат. Відразу ж після одруження вона сюди переїхала, тут швидко прижилася, загалом почувалася непогано і навіть вважала себе щасливою. Сім’я Романюків не один десяток років мала дружні стосунки із сусідами, які добре знали одні одних, і це не сприймалося, як щось образливе чи, не дай, Боже, принизливе. Як водиться, часто зустрічалися, приємно спілкувалися, охоче обмінювалися новинами, разом дивилися телепередачі, спільно проводили родинні свята. А найголовніше: ніколи не сварилися, не розпускали брудних пліток чи вигадок, чемно і вміло обминали різні інтриги. Загалом уклад їхніх зв’язків заслуговував тільки на схвалення. Але два роки тому чоловік Ольги Олександр у далекому зарубіжжі заробив грошей, трохи позичили і сім’я придбала нову квартиру.
Коли Романюки переїздили у нове помешкання, не було й краплини сумніву, що й там у них складуться добрі стосунки із сусідами. На перших порах так і вийшло: ще не встигли належно облаштуватися, як завітала у гості сусідка Людмила, а потім привела і свого чоловіка. Поступово почали звикати одне до одного, мало не щовечора знаходилася нагода зустрітися, погомоніти.
Ольга – добра, щира, привітна, чуйна людина, з дитинства привчена ставити себе на місце того, кому гірше, незатишно у житті, бо змалку запам’яталися слова її матері: “Добро завжди, доню, повернеться добром”.
У Людмили було хворе серце, а тому лікарі й не рекомендували їй народжувати дітей. Вона, інвалід першої групи, часто нездужала, майже ніколи не виходила з дому. А, як відомо, навіть тимчасова самотність не сприяє поліпшенню настрою, піднесенню психологічного стану. Ольга намагалася в усьому допомогти сусідці, підтримувала її морально, розраджувала, не раз підсобляла й фізично у нескладних хатніх справах. Розуміла й те, як нелегко живеться жінці без дітей, хоч і мала непоганого чоловіка. Все йшло тихо та мирно, як у тій казці...
Але одного разу ввечері, стриманий завжди у словах чоловік, сказав Ользі про сусідку дивну фразу: “Дарма ти розкриваєш душу перед нею...” Їй щось неприємно кольнуло під серцем і жінка навіть не образилася на Олександра: “Хіба можна від сусідів ховатися? Адже нас роз’єднує лише тонка стіна...” Згодом трапилася нагода порадитися зі свекрухою, а та охоче заспокоїла, мовляв, це якесь непорозуміння...
Весна розцвіла розкішно, яскраво, радісно, за роботою і клопотами Оля відразу й не зауважила, що до них перестала заходити сусідка. Спочатку подумала, що загострилася хвороба і та знову на постільному режимі. Спливав час, але стосунки Романюків із сім’єю Людмили почали набирати, м’яко кажучи, неприємних відтінків – сусідка перестала відчиняти двері на дзвінки Ольги. А потім і взагалі почалися дивні речі.
Якось Ольга все-таки зайшла до сусідів, але її зустріли агресивні погляди і різкі слова. Ледь за двері не виштовхали. І ці ж самі люди були в них усією сім’єю найдорожчими гостями, а тепер… Одне слово, пристрасті розгорялися на голому місці. Якось ввечері сусідка передала дивну записку, де повідомлялося, що сама прийти боїться, але просить збавити звук телевізора: “Сьогодні дуже голова болить...”
Романюки почувалися розгубленими і непевними у незвичній ситуації, що склалася навколо їхньої родини, бо й інші неприємні чутки доходили. Врешті Ольга вилучила мить і викликала Людмилу на відверту розмову. Похмуре обличчя сусідки, недавньої подруги, немов висловлювало недовіру до всього, про що говорила Оля.
Але врешті видушила із себе причину неприязні і всіх неприємностей: “Твоя свекруха чорними справами займається”. На душі в Ольги стало бридко, немовби холодна змія торкнулася її тіла. “Що це за чорні справи? – стугоніло у голові. – Не крадемо, із сумнівними людьми не водимося, самогоном не торгуємо, нікчемних пліток не розпускаємо... Та й свекруха живе окремо, на старій квартирі.” У чому ж справа? Як з’ясувалося, свекруха Ольги – “відьма”. Це через неї і її порчі у Людмили болить серце, ниють руки і ноги, різкі перепади кров’яного тиску. Мовляв, вона наслала усі біди. Крім того, у спальні Людмили щоночі «лунають дитячі кроки». Про всю цю правду вона нещодавно дізналася у знайомої ворожки. “Ясновидиця” їй по великому секрету розповіла, звідки беруться усі нещастя і біди. “Викинь усю цю нісенітницю із голови і відпочинь, підлікуйся”, – намагалася залишитися врівноваженою і спокійною Ольга. Її ще не покинула віра у кращі людські риси, не здогадувалася, що за безглуздою витівкою ворожки вже вишикувалася низка дивакуватих, незрозумілих для нормальної людини подій, припущень, вигадок, що повністю деформували свідомість Людмили, реальний світ, її уявлення про сусідів.
Фінал цієї історії визрів сумний. Від сім’ї Романюків, людей добрих, щирих , приємних і безкорисливих, почали відвертатися сусіди і знайомі. А коли зрідка приходила свекруха і сиділа у дворі на лавочці, від неї матері відводили малолітніх діток, щоб, бува, чого не трапилося від контакту із “відьмою”. Тому, колись весела і охоча до спілкування, уже немолода жінка почала боятися приходити в гості до сина з невісткою та внучки. Все намагалась проскочити через подвір’я і проникнути у їхнє помешкання, коли нікого неподалік немає. Здається, що Романюки не витерпіли цього морального і психологічного тиску, безпредметних нервувань і збираються найближчим часом обміняти квартиру. Можливо, вже на новому місці їм трапляться привітніші сусіди. Бо терпець уже урвався...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.