За 104 роки ні з ким не посварився

Дехто навіть із односельців сумнівався, чи справді старенький прожив так багато, чи не вкралась якась помилка в метрику. Але все вираховано до дня: 25 вересня далекого 1903 року в церковній книзі Мокринського Свято-Параскевського храму місцевий священик охрестив раба Божого Михайла. Невисокого зросту, жвавий дідусь здивував відразу. Почувши вітання, зауважив: — Оцього чоловіка не знаю. Внук Микола „розшифрував” сказане: — Ось уже 12 літ дідусь нічого не бачить. Та маючи гарну пам’ять, розрізняє більшість односельчан за голосом. Мене ж цікавило, що підтвердилось із досліджень науковців щодо передумов довголіття. Бо група лікарів, психологів і дієтологів,вивчаючи проблему, виділила дев’ять основних пунктів, яких варто дотримуватись, коли хочеш довше прожити. Скажу насамперед, що був розчарований почутим (власне, іншого і не чекав!) — мешканець Костянця про мудрі висновки геронтологів і не чув, хоч дещо з їх теоретичних напрацювань збігається із його життєвою практикою. Пан Михайло вважає, що потрібно якнайбільше рухатись, час від часу балувати себе і ласувати забороненим, не накопичувати в душі негатив. Господь дав йому довгий вік, але і послав чимало випробувань. Його чітка пам’ять зафіксувала чимало вагомих віх із довгої життєвої стрічки. Був підлітком, як газети принесли звістку про більшовицький переворот у далекому холодному Петрограді. Уже вуса висіялись у нього під носом, коли околиці села стали ареною смертельних боїв між білопольськими та радянськими кіннотниками. Нібито вчора було, згадує пишні похорони в 1920 році командира першої кінної армії Семена Патолігева в Мирогощі. Потім — довгі двадцять літ під чоботом панської Речі Посполитої. А там і віколомний вересень 1939 року настав. У батька пана Карпа (до речі, теж довгожителя — у 95 років скінчив земну путь) було семеро синів і дочок. Заможна сім’я давала лад 25 десятинам землі, чотирьом десяткам лісу, тримала три корови, чотирьох коней, а ще овець, свиней. Гуляти часу не було, обходились без наймитів, тому працювали багато. Старший із синів — Михайло — на два роки відірвавсь від господарки, служив у артилерійському полку, що дислокувавсь у Кракові. Був головним біля трійки коней, що тягали гармату, додому повернувсь єфрейтором, із медаллю. Одружився з коханою дівчиною, роботящою, красивою Теклею, яку добре знав. Великих шкіл не закінчував, та зрозумів, що із приходом других „совєтів” настає кінець минулому господарю. Уже до війни чимало куркулів „загуло” в далекі і холодні краї. Що не встигли розграбувати фашисти, докінчили „визволителі”. Молодь силою відправляли на Донбас, селян обкладали непосильними податками й позиками. Найменший супротив владі — і непокірних відправляли в Казахстан і Сибір. Та й пробачити поліщукам не могли за підтримку національно-визвольного руху. Радянські функціонери добре розуміли, що без місцевого населення УПА загине. А тому шантажем, підкупом, облесливими обіцянками і терором нові господарі намагались відсікти повстанців від селян, особливо в прилісових зонах. Важко доводилось хліборобом. Вдень енкаведисти батогом і пряником схиляли їх „до співпраці”, а вночі „хлопці з лісу” влаштовували „розборки” зрадникам. Сорокарічний пан Михайло намагався обережно ступати між двома непримиренними сторонами. Та нейтралітету не вийшло. Навесні 1944 року його покликали на так звану загальну мобілізацію. Ходили чутки, ніби УПА буде формувати нові сотні для боротьби з німцями та більшовиками. Тоді в лісах Здолбунівщини зібралося дуже багато мобілізованих. Про бій на Гурбах нині відомо чимало. Одні вважають його переможним для повстанців, інші наголошують, що там постраждали неозброєні, поранені, а особливо жінки та діти, які були в обозі під захистом УПА. Сам Михайло Куба в силу обставин участі в бою не брав, та щиро жаліє молодих земляків, котрі поклали життя за незалежність і свободу ріднокраю. З відстані часу селянин дивується, як вдалося вижити в лиху повоєнну пору. Далекоглядний батько „підкормлював” сім’ю уповноваженого з району, котрий агітував за колгосп. Отак вдалось врятуватись від відселення. Різні роботи виконував: їздовий, сторож, підвожчик кормів у колгоспі, пекар у райцентрі. А ще їздив із яблуками в Київ, Москву, Ленінград. За своє довге життя ні з ким не сварився. Ходив до церкви, завжди прагнув діяти за законами людяності. Якось біля корчми знайшов капшук із 62 золотими (тоді це була чимала сума), три дні шукав того, хто посіяв гроші. Коли в голодні повоєнні роки ходили „брянські”, в домі Куб жебраки мали шматок хліба, прихисток. Бо добре пам’ятав, як ненька Уляна наділяла нужденних перед великими релігійними святами борошном, молокопродуктами, жиром. Довгожитель вважає, що сто грамів доброї горілки чоловікові не зашкодить. Але в усьому треба знати міру. Бо пристрасть до алкоголю губить, як і пристрасть до нікотину. У молодості палив, але потім кинув раз і назавжди. Коли я розповів йому, що вчені радять, аби їжа відповідала віку, співрозмовник посміхнувсь і махнув рукою. Мовляв, ніколи не перебирав харчами — в його раціоні постійно є м’ясо, молоко, сир, овочі. Зайшла мова про здоров’я. Дідусь дивується: — Що у лікарні дохтури роблять? Я там жодного разу не був. Якщо бути точним, дочка Марія показувала ескулапам, коли зір у батька почав „гаснути”. Ще й зараз пам’ятає діагноз: „висохлі очні яблучні нерви від високої температури”. Мабуть, дались взнаки три роки роботи у пекарні. Не можу обминути ще кілька зауваг. Живе старенький з Марією та її дітьми. Поганого слова ніхто йому не скаже. А всього ж має вісім онуків і стільки ж правнуків, які пустили корені в Костянці, Мирогощі, Дубні. Пан Михайло задоволений, що внук Михайло — гарний господар. Тримають корову, свиней, коней, птицю, мають присадибну ділянку, легковик. Знаєте, про що душа болить у співрозмовника? Багато землі невиправдано „гуляє”. Був би молодший і зрячий — взяв би наділ, бо не раз переконувавсь, що нива-годувальниця ніколи не ображає старанних. Приємно було дізнатись, що дідусь намагається щонайменше завдавати клопотів близьким (навіть голиться сам). Одному Всевишньому відомо, скільки доля виділила-відміряла. Знає одне точно, що вже покинули цей світ брати і сестри, однолітки. Та на схилі своєї довгої життєвої дороги почувається спокійно: — Не маю за душею ні краплини зла. Нікого не скривдив на своєму віку, ні на кого не таю образи. То, можливо, в цьому якраз і криється секрет довголіття земляка?

Василь ЯНОШІ,

Дубно.